15 листопада 2018, четвер

Столиця Знам’янка

Представники різних політичних кіл, що оточували район дислокації Григор’євщини, наввипередки загравали з отаманом, намагаючись прихилити на свій бік. Прибували місіонери від добровольців, петлюрівців, махновців і, звичайно ж, чи не найшвидше, від більшовиків. Оскільки Григор’єв ще з дореволюційних часів сповідував погляди соціал-революціонерів, у листопаді 1918-го до нього навели надійні мости ліві українські есери, котрі, гуртуючись навколо газети «Боротьба», прибрали найменування «боротьбистів». Ця група майже в усьому підтримувала платформу більшовиків, але національне питання намагалися вирішити власним розумом. Цим серйозно турбували кремлівських вождів, які повели проти них жорстоку таємну війну на цілковите знищення. 
Емігрант Іван Майстренко в книзі «Боротьбізм. Історія однієї течії українського комунізму» писав: «Якщо всі ліві політичні течії, що брали участь в українській революції по радянському боці, розставити за їх питомою тоді політичною вагою, то це виглядало б так: 1) Комуністична партія (більшовиків) України — КП(б)У, 2) Українська комуністична партія (боротьбистів), 3) Українська комуністична партія — укапісти, 4) Анархісти (Махновського напрямку), 5) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбістів) та 6) інші — дрібніші групи (максималісти, революційні комуністи тощо). Усі влились пізніше в КП(б)У»..
Боротьбисти визнали Григор’єва емісаром своєї партії на Херсонщині, з чим той погодився. Чимало польових командирів – Горбенко, Масенко, Павловський, Ясинський, – а з лютого 1919 року й сам отаман, –  стали членами цієї партії. 
У лютому боротьбисти, ведучи свою гру, створили уряд Правобережної України, так званий Центральний Революційний Комітет з осідком у Знам’янці, опертий на григор’євську воєнну силу. Так загумінкова Знам’янка на короткий час перетворилася на столицю невеликої республіки без назви з претензіями на всю Україну. Було тут навіть своє бюджетоутворююче підприємство – Саблино-Знам’янський цукровий завод – виробник, який продукував тодішню «валюту» – цукор, що враз перетворювався у конвертований первак. Сюди із засадничими настановами наїжджали чільні боротьбисти. Зокрема, деякий період з 2 лютого 1919 року Центрревком очолював один з їх лідерів Василь Елланський, він же відомий український поет Блакитний, він же, трохи пізніше, головний редактор газети «Вісті ВУЦВК», підпорядкованої безпосередньо Григорію Петровському. І він же особистий друг Григорія Івановича. Харківський гонець намагався підпорядкування норовливого воєначальника партійній дисципліні. Діяльність знам’янського уряду маловідома, щоб не сказати, таємнича. Вона ще чекає ретельного дослідження істориків. Не беремося визначати вплив харківського центру і зокрема Петровського на Никифора Григор’єва через посередництво боротьбистів, хоча така перспектива дуже ймовірна. Як невідомо і те, чого вони домагалися за лаштунками офіційної політики. 
Григор’єв же хвалькувато говорив про 117 партизанських загонів під своєю орудою у Херсонській дивізії, заявляючи, що «наш рух виключно лівоесерівський». Тоді це була головна військова сила Центрревкому. Тут треба сказати, що на Знам’янщині  місцеві більшовики, не мали такого впливу, як есери. Вони ще при німецькому наступі 1918 року, захопивши 26 вагонів з цінними вантажами, дали 20 березня (за старим стилем) такого драпака, що зупинилися аж в Актарську Саратовської губернії, де й проциндрили залишки добра. Знаменитий матрос Полупанов при втечі хотів зірвати вокзал, але його одговорили. Мовляв, тим налаштуємо проти більшовиків місцеве населення. Зірвано тільки кілька стрілок та гідравлічних колонок. Свій бронепоїзд «Свобода або смерть» Полупанов благополучно втопив у Волзі, чи, за іншими джерелами, здав білочехам. Це ж скільки вивіз брухту з України цей «металіст»! І мабуть за те директорував на «Червоній зірці» в 1927-33 роках. 
А ось український есер Юрко Тютюнник, з приїздом до малознаної столиці Знам’янки, очоливши штаб отамана за рекомендацією боротьбиста Микити Шинкаря, швидко знайшов спільну мову з гонористим командиром і їхній тандем одержав свої найзначніші перемоги в регіоні. Херсон, Миколаїв, Одеса стали візитівкою григор’євщини. Ще гучніше прозвучало травневе протистояння до більшовицьких зазіхань щодо України. Мало того, Тютюнник без зайвої скромності підносив власну роль у збройному виступі проти «комуни, чрезвичайки і комісарів з московської обжорки»: «У тому, що повстання пройшло під українським прапором, винний, головним чином, я…».
Очевидно більшовики серйозно сприймали «центрревкомівську» столицю і її населення, бо за обома командирами встановили щільний нагляд. За ними тінню слідував замаскований чекіст Грицько Заярний, олександрійський уродженець, котрий ще за царизму агентом охранки проник у саблинське заводське середовище. За тими двома було чого ходити. Адже й сьогодні на часі Тютюнникові сентенції-застороги, які йшли врозріз із більшовицькою риторикою: «У таборі національних ворогів раз у раз можна знайти союзників, але ніколи приятелів, бо їх там нема. Такі союзники охоче допоможуть руйнувати твою державу і ніколи не допоможуть її будувати»; «Старшини і козаки, стежте за своїми вчинками і карайте без усякого жалю всіх тих, хто прийшов у наші ряди не з переконання, а як злодій задля наживи, бо він краде у нас єдину вартість, єдине майно – нашу честь»; «Потрібно боротися, щоб боротьбою довести життєздатність української нації й української національної ідеї, тому що мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров». 
Чекіст Сергій Даниленко з Високих Байраків, більше відомий як Карін-Даниленко, до кінця двадцятих років залишався з якихось міркувань боротьбистом. Невже ризикнув би, не маючи надійного «даху», взяти участь в григор’євсько-тютюнниківській епопеї? Чи тільки виконував завдання, нишпорячи в ті часи навколо Знам’янки? Цей час описав у пізнішому аналізі для ГПУ чи він сам, чи хто інший, назвавши опус «История банды Хмары». Уривки з нього зусиллями краєзнавця Федора Шепеля друкувалися у «Вечірній газеті».   
Біда, що український загал вслід за великодержавним уподобав політичних кумирів, у котрих стирчали вуха особистої наживи під маскою турботи про вселенське щастя. Особливо цим грішили більшовики. Вони все завойоване, або, якщо чесніше, награбоване імперією, пустили на особисте збагачення, і лиш частково на підкуп світових люмпенів, ніби для всесвітньої пролетарської революції. Для легалізації ідеї організовано Комуністичний інтернаціонал (Комінтерн), на установчий з’їзд якого ринули шахраї та авантюристи з Європи, Америки й Азії. Роз’їжджалися вони туго напаковані пачками валют, діамантами й іншим дорогоцінним майном. Кошти без ліку виділялись на створення комуністичних партій. Але основна маса їх безслідно розтанула на просторах трьох континентів. Більш-менш вдалось «розкрутити» революції тільки в Угорщині та Німеччині, а компартії створити лише в тій же Німеччині, Франції та Італії. Всі інші емісари Комінтерну так нічого путнього для пролетарської революції й не зробили. Та й чого іншого можна було чекати від афери, якою повноправно заправляв теперішній більшовицький Распутін – смалений прохіндей-земляк Зінов’єв? Боротьбисти швидко уяснили, особливо після того, як їх не допустили в Комінтерн, що то за організація.  
Григор’єв засуджував відсторонення Петлюрою від влади «лівого прем’єра» і земляка Володимира Винниченка, коли разом з ним пішли з уенерівських урядів й українські ліві партії. Ці сили підживлювали опозиційні настрої отамана і його оточення проти Директорії. Партії українських лівих есерів, українських соціал-демократів, комуністів-«укапістів», борьбистів і боротьбистів в піку Петлюрі, що перестав з ними цяцькатись після відставки Винниченка, перекинулися до більшовиків, співробітництво з якими згодом принесло їм фізичну загибель. І персонально отаманам Зеленому, Волоху, Мордалевичу, Божку, Данченку, Волинцю. Та тим же Григор’єву з Тютюнником. Усі вони впали жертвами якщо не відразу, то пізніше, наприкінці тридцятих. 
Важко сказати, настільки щиро промосковські харківські урядовці переймалися боротьбистським світобаченням, однак в період побудови ХТЗ, Дніпрогесу та нових шахт Донбасу, в часи, коли репресії впритул торкнулися України, намагалися допомогти колишнім симпатикам. Скажімо, як у випадку з письменником Костем Буревієм. Або як з колишнім отаманом Омеляном Волохом. А от зарадити загибелі Юрка Тютюнника не змогли, хоча, можливо й хотіли. Адже не чіпали аж до 1929 року. 
Леонід БАГАЦЬКИЙ  
Фото: mapio.net
 

Столиця Знам’янка
Оцінити цей запис

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований