15 листопада 2018, четвер

Справа всього життя: штрих до портрета ветерана журналістики Володимира Романцевича

Незабаром мій співрозмовник відзначатиме 86 – ий  рік народження , плекаючи мрію дожити при здоров’ї  та ясному розумові  до ювілейної дати.

У житті багатому на зустрічі та події життя він сповідує думку відомого  німецького письменника  Іоганна Вольфганга Гете : «  Когда человек стар, он должен больше делать, чем когда был молод».

Пригадалася вона під час розмови із Володимиром Костянтиновичем Романцевичем – дитиною війни, ветераном праці. 

– Ще до того, коли сядеш за письмовий стіл, ти повинен и подумки уявити окремі шматки,  абзаци і частково  перші враження та  роздуми про почуте та побачене, – не забував повторювати,  долучаючи мене  у далекі сімдесяті до співпраці з редагованої ним протягом 35 років  багатотиражки  «Радянський студент».

З його «легкої руки»  на всіх пяти факультетах  працювали  започатковані корпункти, тому  газетні матеріали були цікавими, оперативними. дискусійними. Ми писали багато про своє  багатобарвне на події життя, а редактор тактовно допомагав  в опануванні  намиазами журналістської майстерності.  А до того наголошував на необхідності  сполучати дві речі: працювати оперативно, але ніколи не поспішати. Бо, за його словами, написати статтю «в номер»  за годину  можливо тоді, коли добре знаєш предмет, про який пишеш.  Якщо це не так, тоді не варто писати аби конфузу не вийшло.

Саме завдяки його слушним дружнім порадам і  підтримці  журналістиці на теренах Кіровоградщини  присвятили життя колишні випускники вишу: Леонід Народовий,  Валерій Гончаренко, Владислав Журавський, України, Володимир Бухтіяров,  Анатолій Михайлов,  Анатолій Наконечний, Наталія Кльована, Роман Любарський,  Володимир Бєлінський, Юрій Сердюченко, Євген Желєзняков, Олег Бондар, Віктор Крупський,  Маша Ларченко, Володя Бубир   – нині член Національної спілки письменників України.

Вже не веду мову  про десятки, сотні студентських кореспондентів, які  «через роки та відстані» пронесли у серцях  теплі згадки про власні перші публікації  на  шпальтах  Радянського студенту та «Університетського меридіану»  з розповідями про  насичене  цікавими справами й неспокоєм життя майбутніх освітян. Йому вони завдячували умінням поглибити задумку дописувачів, стати своєрідним люстерком для творчої особистості.

А ось як відгукується  про мого співрозмовника , ще недавно редактора  редакційно-видавничого відділу видавництва уніерситету    професор Олег  Євгенович  Поляруш – колишній  ректор :

– Володимир Костянтинович – людина «абсолютно скромна і чітко добросовісна. Пригадую, як він зробив коректорські правки у  якомусь солідному міністерському документі,   доводячи  думку про те, що   можна когось  «відчисляти» зі складу студентів, а не «одраховувати», бо  це означає  «знімати з рахунку». За  моїми спостереженнями  він –  інтроверт,  що характеризує його як людину вдумливу, стриману  і небагатослівну, педантичну, з внутрішніми переживаннями та роздумами. Такою людиною він і залишається».

Романцевича  важко «втиснути» в рамки одного якогось напрямку діяльності, бо ж він, окрім редакторської праці,  був ізалишається  невтомним і легендарним в університеті пропагандистом  духовної тілесної терапії, випробовуючи  її на собі, турботливим  батьком  для сина Ігоря та дочки Оксани, люблячим дідусем для онуків –   Романа та Катрусі. Ось тільки  про  біографію  свого покоління, яке  мусило в дитинстві перейти  голод,  репресії,  війну

розповідає стишеним голосом. І допоки стискають його серце спогади та ятрять душу  про батька – Костянтина Матвійовича, заарештованого співробітниками НКВС  1938 року  « за антирадянську діяльність і шпигунство»  і відправленого на десять років туди, де водяться білі ведмеді.

–  Моя мама – Марія Антонівна залишилася наодинці з нами, її чотирма дітьми  – синами «ворога народу». Вихователі дитсадка не дозволили мені прочитати віршик зі сцени перед батьками дітей під  час якогось  свята, бо   боялися за своє життя. Мій старший брат Михайло змушений був повернутися додому   з навчання на хімічному факультеті Дніпропетровського університету. Вже по війні його  відмовлялися брати до аспірантури. Причина – та сама : син «ворога народу».  Ось такою була тоталітарна система: радянська влада і так звана комуністична ідеологія. Дуже раділи поверненню батька додому 1947 року: хворим на туберкульоз легенів, з обмороженими ногами та руками, попри все живим – це було головне. Йому навіть пощастило  деякий    час працювати бухгалтером, товарознавцем.  Про війну памятаю,  як мене, малого, двічі били німці, а також про пережиті в окупації роки лихоліття, голод і розруху. Опісля війни пішов до школи. Мав гарні успіхи в навчанні та зразкову поведінку.  Тому по закінченні  третього класу був переведений  до пятого.  Любив брати участь у громадських справах. Після отримання травми в спортзалі в спортзалі на шкільній перерві та катання взимку на ковзанах переніс сім складних операцій, з них  дві – в Одесі.Упродовж багатьох років був учасником оркестру народних інструментів, що працював при  кіровоградському міському будинку вчителя. Навчився грати на скрипці,  гітарі та кларнеті.

Про  студентські роки Володимира можна дізнатися з   інтерв’ю  письменника  Василя Бондаря – автора – упорядника книги «Реабілітовані історією» ( сповіді з-за грат ): « Як усі  я старанно студіював чотири роки сталінську історію ВКП (б). Ми вірили усьому написаному. Розглядали також репресії  37 – 38 років, від яких постраждали і невинні люди.. В усьому звинувачувався Єжов та інші керівники такого страхітливого комісаріату як НКВС. Я  щиро вірив фальсифікованій історії, часто у своїх творах вихваляв Сталіна. Одного разу сказав батькові: »Чому ж ти не довів свою невинність?» Він тільки скрушно і докірливо похитав головою, не обмовившись жодним словом. Згодом, у 1956 році, коли редактор Новомиргородської  газети Харитон Соколовський читав нам, працівникам районки, закритого листа, з яким виступив Хрущов  на двадцятому з’їзді партії, я все зрозумів. Був приголомшений фактами про репресії. Я картав себе за сказані  батькові такі пекучі й болючі слова: «Чому ж ти не довів свою невинність?»  Шкодував, що він не  дочекався  реабілітації у 1958 році, бо батько  відійшов на той світ  по хворобі  трьома роками раніше. Я так і не вибачився за завданий йому докір. І зараз інколи згадую про те,  як скривдив батька»

–  Володимире Костянтиновичу, ви закінчили  Новомиргородське педагогічне училище, однак  для себе вирішили оволодівати не азами  співпраці з дітьми,  а технікою роботи в газеті

–  Сталося так, як сталося.  У районі не вистачало культпрацівників, а до початку нового навчального року ще залишався час. Тому погодився на пропозицію районного начальства  посісти посаду завідувача Софіївським сільським клубом на околиці Новомиргорода. Пригадую, на чергові роковини Тараса Шевченка  у 1954 році  мали показувати про нього фільм. Однак  замість цієї стрічки   привезли зовсім іншу – китайську з назвою «Перлахай». Про цей обурливий факт написав до «районки». Критичну замітку з якихось невідомих для мене  причин  не надрукували. Попри це в  редакції  мене, мабуть, помітили, бо незабаром запросили на вакантну посаду літературного працівника, а на громадських засадах ще й очолювати б позаштатний відділ освіти

 і культури. Там я пройшов школу журналістської майстерності. Готував педагогічну та літературну сторінки з першими пробами пера  нині відомого українського письменника  Юрія Коваля,  місцевих авторів: Миколи Сухова, Іллі Бантиша,  Миколи Суржка,  дві поезії якого поклав на музику, що виконувалися зі сцени.  Працювати у газеті  було важко, бо брехня у ті роки  вважалася нормою життя. Репресії і переслідування, ідеологічний контроль, тотальна цензура, замовні статті, рецензії – все це знесилювало тих, хто писав, позбавляло перспективи творчого розвитку, прив’язувало автора до думки заполітизованого редактора  часів радянського реалізму.

До Кіровоградського педінституту Володимир  прийшов 1960 року з районних журналістів, щоб здобути диплом вчителя початкових класів. Дописував  до  багатотиражки яку редагував викладач філософії і журналіст Іван бубулик. Навчався легко, як і писав: швидко, зі знанням справи. Отримував підвищену стипендію. Однак вчителем стати не судилося, бо через два роки отримав пропозицію ректорату про переведення на заочне   відділення аби  посісти посаду відповідального секретаря газети, а  згодом – її редактора. Погодився. З того часу газетній справі віддав понад століття.

Володимир Костянтинович заслуговує на повагу, бо ж за роками прожитими  і сьогодні залишається в строю: живе серед людей, має світлий  розум в очах, природну інтелігентність, не втратив бажання й уміння стежити за складним перебігом сучасного життя, продовжує  редагувати рукописи наукових праць викладачів університету. А ще  любить читати   Ліну Костенко, Коцюбинського Франка, Стельмаха, Гончара з його актуальним закликом: «Собори душ своїх бережіть, друзі. Собори душ !  А до того   має цупку пам'ять,  легко пригадує давні факти, події,  безпомилково називає дати, відновлює цікаві подробиці, живо реагує на запитання, даючи вичерпні відповіді, глибоко обізнаний  з тібетською медициною, а його рецептами з голодування, якого дотримується все життя, й нині діляться між собою викладачі університету. 

–  Скажу так. Кожна людина – господар своєї долі , тому вирішувати питання про своє майбутнє  повинна сама. Головне – розібратися у своїх творчих можливостях і визначитися з покликанням. А ще потрібно слідкувати за  мовою, не допускаючи неоковирностей . Бо ось  академік  Микола Жулинський  каже:   « Як правило», а потрібно  –   зазвичай, переважно заключне слово –прикінцеве слово  стаття включає в себе – треба містить  у собі сьогоднішній день –  сьогодення,  бажаючий    – охочий або який бажає, нападник треба нападаючий.

– Останніми роками  дуже багато з’являється медійників, яким від душі бажаю своїм юним колегам успіхів  у такій важкій, відповідальній, але такій прекрасній роботі, яка вимагає таланту, знань, непосидючості, оперативності, правдивості і об’єктивності, а  ще – відданості улюбленій газетній справі, якій  присвятили життя, – мовить В олодимир Костянтинович  насамкінець нашої розмови.

І подумалося: нехай епоха, яку  пережив ветеран журналістики нашого степового краю,  була трагічною і  чорною, як ніч, проте породжує й вона таких людей, які зустрічають світанок наступного дня з думками про Україну.

Беру до рук ювілейний  том Наукових записок унверситету з автографом  від доктора філологічних наук  Григорія Клочека, що закінчується  щирими словами:  » З щирою повагою до Вас патріота і просто гарної розумної людини «.

Мені немає що додати до думки шановного професора…

Анатолій Саржевський

Фото автора

   

                                                                 

 

Справа всього життя: штрих до портрета ветерана журналістики Володимира Романцевича
Оцінити цей запис

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований