13 листопада 2018, вівторок

Сліди Полуботка на Дворцовій

Про легендарний скарб Павла Леонтійовича Полуботка багато розповідати просто  неетично – він просвічений з усіх боків усіма можливими «рентгенами». Однак інколи випливають деталі, ще широко не висвітлені. Зокрема такі, що торкнулися і «малого Парижу» на Інгулі і які спробуємо, якщо не пояснити, то хоч доповнити.

У жовтні 1901 року в Єлисаветграді проводилася 29-а пересувна виставка художників-«передвижників». Місцеві газети її проігнорували очевидно із-за незвично малої відвідуваності. Однак полтавська преса щосили трубила, що саме тут якийсь англієць купив картину з довгою назвою «Імператор Петро Великий відвідує наказного гетьмана Полуботка в казематі Петропавлівської кріпості в 1724 році». На полотні зображено момент, коли Полуботок пророчить «єго вєлічєству»: «Скоро, дужескоро суд Божий розсудитьПетра зПавлом!». Як відомо,28 січня(8 лютого) 1725 рокуцар помер. Тобто,на 41-й день після загибелісамого арештанта.Така ось містика.

Інтерес полтавчан до події пояснювався тим, що навколо інтенсивно роздмухувались чутки про незлічимі багатства українського страждальця, завислі в англійському банку. До того ж, і це головне, твір написав рік тому їхній земляк Василь Волков і картина вже здійняла фурор на показах у Петербурзі та Москві. Газетярів тепер шокував сам факт появи у якійсь задрипаній «тьмутаракані» заморського гостя, котрий відвалив неабияке бабло на купівлю шедевру. А потім безслідно щезнув у лондонських туманах разом із придбанням. Певно, для того, щоб помістити живопис у тайнику поряд із золотою спадщиною опального гетьмана. Утім, жарти жартами, але місцезнаходження оригіналу і до сьогодні невідоме. З іншого боку, це лише чужакам здаються екзотикою британці на березі Інгулу, але кожний кропивничанин з трьох разів угадає прізвище загадкового покупця, чи не так? Відомо також, що Ельворті, вважаючись цінителями мистецтва, поповнювали колекції чи не з кожного такого вернісажу. Наприклад, у листопаді 1909 року придбали полотно «Орач» Миколи Пимоненка.

Серед інших загадок цього ж гарту є список спадкоємців наказного гетьмана, поданий 1907 року одним із них – колишнім професором Петербурзької консерваторії Олександром Рубцем: князі Кочубеї, графи Гудовичі, Капністи, Лизогуби, Тризни, знать Кулябко-Корецькі, Рубці, Синьогуби, Сологуби, Немировичі-Данченки, Старосельські, Гамалії, Рашевські, Трипольські, Бонч-Осмоловські, Булацелі, Борозни, Барковські, Дуніни-Барковські, Почеки, Подольські, Троцини, Тичини, Лазаревські, Лощинські, Лосини, Золотаренки, Ханенки, Миклашевські, Дорошенки, Щербаки, Чорнолуцькі, Аршави-Чижевські, Шендриковські, Ширяї, Часники, Іскри, Гудим-Левковичі, Тарновські, Самокваси, Самойловичі. Всього набиралося за 350 осіб, котрі 15 січня 1908 року провели у Стародубі організаційне зібрання для одержання гігантської спадщини. І хоч воно виявилося безрезультатним, уявляєте, як гарячково готувалися до зустрічі представники роду Булацелів! Та ще тоді, коли Центральною Україною невтомно снував якийсь аферист К. із Новомосковська, розпродуючи за 1-2 тисячі рублів фальшиві родоводи бажаючим прилучитися до Полуботкової генеалогії. І тут виникають питання, яким же боком Полуботок пов’язаний з тими Булацелями та Борковськими, що мали дотик до наших країв? З Борковськими зрозуміліше. Дрібна польська шляхта облюбувала тутешні околиці здавна. Адже біля Синюхи, Тясмину і Висі селилися ще в козацькі часи.

Численні ж молдавани Булацелі з’явилися тут значно пізніше – у часи Нової Сербії – та й осіли у Новомиргороді, Великій та Малій Висці, Мартоноші, Катеринівці, пізнішому Єлисаветграді. У родовідних документах повіту значиться більше сотні зальотних персоналій обох статей з цим прізвищем. Очевидно, по жіночій лінії породичавшись з українськими кланами, потрапили до знаменитого списку. Були серед них генерали, полковники, майори, ротмістри, звичайні поміщики середньої руки, канцеляристи та інша дрібнота.

Колоритну історію з 1816 року про одного з них на тлі давнього Єлисаветграду розповіла в книзі «Графы Лудольф»мемуаристка Єлена дель Мурго. Гріх буде не переказати її. Цитує авторка спогади серба Олександра Пищевича, котрий вийшовши у відставку, поселився у своєму селі Скалеве Олександрійського повіту. Знечів’я писав спогади, смакуючи всілякі чутки, скандали, амурні походеньки, дуелі, картярські подвиги із життя офіцерства Єлисаветграда й околиць. У місті тоді козирним тузом був шеф Тираспольського кінно-єгерського полку генерал-лейтенант Павло Пален, який творив там, що хотів. Йому вторили й підлеглі. П’яничка князь Гагарін, наприклад, напивався і з такими ж «героями» затягував у кімнати гармату та смалив картеччю через вікна по вулиці. Далі, продравшись крізь рами з вибитими шибками, брали приступом будинки навпроти. Грабували, гвалтували, тримали у страху все місто. І ніяка свята покровителька не була в силах захистити його.

Якось впіймали повітового суддю ротмістра Іллю Булацеля два єгері-офіцери і почали здирати з нього шинель. На гвалт збіглися люди, відбили дядька у титулованих хуліганів. Поліція на чолі з майором Федором Стратимировичем тут виявилася ніякою, в усьому запобігаючи перед деспотичним Паленом. Сам полк квартирує у Злинці. Там взагалі найповніший «бєспрєдєл». Дізнавшись про чинені неподобства, 25 вересня з перевіркою нагрянув херсонський губернатор граф Сен-Прі. Депутація зі Злинки манівцями добирається до Єлисавету зі скаргою. Зупинилася у єврейському заїжджому дворі та взялася писати петицію. Хазяїн «готелю»-клопівника доніс Палену, що на нього строчать «тєлєгу». Усю злинську команду садять на гауптвахту, а сільському голові Пален із німецькою акуратністю і педантичністю особисто вибиває зуби. Потім мило пообідав з губернатором, котрий ще не знав про розправу. По закінченню обіду скаржників знову били. Далі пов’язали, повантажили на вози, як лантухи, й відправили до Злинки. З якихось джерел губернатор дізнався про екзекуцію. Обурений Сен-Прі тоді категорично заявив генерал-губернатору НоворосіїіБесарабіїЛанжерону, що піде у відставку, якщо той не дасть ходу цій справі та не повідомить у столицю. На це Пален заявив: «Хочу бачити, що мені зробить цей французик-перукар!». І 15 жовтня викликає Сен-Прі на дуель. Той, як особа офіційна, відхиляє виклик. Ланжерон 18-го відправляє для розслідування інциденту ще й губернського предводителя дворянства Корбе. Але й цього посланця герой війни 1812 року грубо й нахабно ігнорував, обіцяючи фізичну розправу. Однак 2 лютого 1817 Тираспольський кінно-єгерський полк, обікравши багато садиб і понівечивши їх, все-таки відбув за царським наказом у місця нової дислокації. За таким мудрим рішенням і вовки залишилися ситими, і вівці лише трохи подертими.

Полуботківська епопея мала неординарне продовження в 1922 році. Один з нащадків гетьмана відвідав у Відні українського консула Юрія Коцюбинського і, наговоривши багато чого цікавого,запропонував зняти державними зусиллями пра-пра-пра-прадідівський депозит в англійському банку, затребувавши за участь у фінансовій операції один відсоток від загальної суми. Показав переконливі документи і машина закрутилася. Є версія, що енергійний парубок таки добився свого, одержавши фантастичну суму на той самий 1%. Ще й відбив у Коцюбинського коханку – доньку «всеукраїнського старости» Григорія Петровського – Ганну.Так би мовити, не відходячи від каси. Далі молодята розчинилися на просторах Південної Америки. Основний же капітал в силу англійських бюрократичних перепон та радянських соціальних експериментів включно з летальними репресіями,так ізалишився не реалізованим. Хтось запитає, а при чому тут Єлисаветград? Тут річ у тім, що йГригорій Іванович, і його дочка в різний час подовгу шліфували ногами бруківкув Єлисаветграді, проживаючиу найближчої родички, відомої мільйонеркита меценатки Ганни Дмитрян. Вона ж згодом оформила Петровського своїм спадкоємцем. І не виключено, що один відсоток, про якийтуттак багато мовилося, зрештою теж ліг на дмитрянівський рахунок.У переддень Другої світової війни він складав приблизно до п’ятдесяти мільярдів(!) фунтів стерлінгів. Про ці родинні перипетії, і не тільки про них, пишеться в роботах Миколи Зеньковича «Самые секретные родственники», Ігоря Малишевського «Детектив з гетьманським золотом». Багато також додали фотоархів та розповіді Тамари Андріївни Бойко, родички у четвертому коліні клану Мартакі-Дмитрянів-Петровських-Барковських, котра виявила чимало скелетів у шафах цих людей. 

Тут слід зазначити, що скарб Полуботка начисто не сприймали журналіст і письменник Володимир Гіляровський, історик Дмитро Яворницький, інші відомі сучасники активної фази пошуків на початку ХХ століття. Однак радянський час дав поштовх новим потугам, ініційованим на найвищому державному рівні, коли питанням цікавилися Сталін, Хрущов, Мікоян, Косигін. Сталін, наприклад, трохи «пощипав» Григорія Петровського. Є підстави вважати, що якась частка тих колосальних коштів у таємних домовленостях з Британією була використана Радянським Союзом для воєнних потреб в 1941-1945 роках. Еміграція також шукала шляхи до джерел поповнення власних статків. Прикладом можуть служити паризькі клопотання у 1962 році Наталії Олексіївни Келеповської про включення її через кровні зв’язки з графами Милорадовичами у розряд спадкоємців Полуботка. Номінантка походила з дворян Єлисаветградського повіту. Була позашлюбною правнучкою по материнській лінії великого князя Миколи Миколайовича Романова-старшого. Наївна жінка навіть не підозрювала, що на пай від шкури ще не впольованого ведмедя мали право тільки чоловіки.

Леонід БАГАЦЬКИЙ

Фото: http://novagazeta.kr.ua

 

Сліди Полуботка на Дворцовій
Оцінити цей запис

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований