Златопіль - Усі Новини Кіровоградщини



Останні новини

Читати усі новини

Отзывы, цены твердотопливных котлов

 
Экономное отопление для дома
Середа, 31 січня 2018 17:30

Ігор Тамм: Між шахтою і водневою бомбою (ЧАСТИНА ІІІ)

Перебравшись на початку своєї наукової кар’єри до Москви, Ігор Євгенович Тамм через три роки одержав кімнату в гуртожитку від Університету ім. Свердлова, де викладав. Приміщення було велике і світле. З одного боку сімейство «таммівців» влаштували «спальню», посередині «їдальню», з іншого боку – відгороджений шафою і комодом «кабінет» господаря з письмовим столом і великим м’яким кріслом. У 1926 році до дочки Ірини додався ще й син Євген. У пристановищі родини поселилася також двоюрідна сестра дружини Лідія. 
Згодом малоцікава робота в «свердловському» університеті почала набридати екстраверту Тамму, захотілося піти в «чисту науку» (в МДУ). Але непогана оплата до певного часу утримувала його на старому місці. Врешті-решт «чиста наука» нікуди не втекла. Для прожиття Наталії Василівні довелося тоді носити до ломбарду фамільні дорогоцінності зі свого посагу. Їх так і не викупили. У 1929-1930 роках родину видворили з гуртожитку. Вдалося поселитися в іншому помешканні тільки завдяки рішучості та впертості тітки Ліди, котра вчинила самозахоплення недобудованої квартирної площі в колишній Шереметєвській конюшні на розі вулиць Грановського і Герцена, яку переобладнували під жильців. Велике приміщення новосели розділили вздовж і впоперек на чотири частини. Вхід вів з двору у темну кухню із завішеною полотном ванною, навпроти вхідних дверей – Ігорів кабінет, справа двері в їдальню, а звідти – у спальню. Опалення було пічне, туалет на вулиці. Тут же поселився і тесть Василь Іванович. Заробляв тільки Ігор Євгенович. Тітка Ліда жила сама по собі зі своєї копилки. Купівля нею шафи для одягу здавалася грандіозною подією. Скоро із шафи стали пропадати панчохи хазяйки. Спочатку вона грішила на малих Іру і Женю, але скоро вияснилося, що то миші звили з пошматованих панчох кубло і вивели мишенят. Допікали й пацюки, бо саме тоді ламали рундуки в Охотному ряду і звірята брали в осаду навколишні будівлі. Потім Тамми поселили у себе племінника Наталії Василівни, сина сестри Малуші, котра в Одесі дуже бідувала. Хлопчина пожив у них недовго, бо його взяли у 8 клас, змушуючи доносити, що діється в домі науковця. Школяр не витримав тиску «органів» і розповів про все діду Василю Івановичу. А коли той задрімав, молодший Василь викинувся з вікна і розбився. Таку ось загадкову похмуру історію розповіла у спогадах дочка Тамма Ірина. 
Влітку діти з матір’ю і дідом зазвичай їхали на село. Батько відпочивав із сім’єю зрідка. Його вабили гори або намічалося відрядження за кордон. Бувало, що й просто стеріг оселю. Але в 1937 році відправилися на річку Тетерев під Києвом разом. Добирались від залізничної станції до місця на волах. Поселились в мазанці з глиняною долівкою. Минуло кілька днів і сестра Тетяна з Києва привезла Тамму виклик до НКВД. Той швидко зібрався, попрощався з дружиною і нічого не сказавши дітям, поїхав. Шлях до Києва, а звідти до Москви, зайняв чимало часу – відпускник на призначений термін спізнився. Йому веліли з’явитися завтра вранці. І тут щасливцю надзвичайно поталанило: на ранок в газетах появилася стаття Сталіна «Про перегини». Коли наступного дня знову прийшов на Луб’янку, з ним тільки провели профілактичну бесіду і благополучно відпустили.
З початком війни син-семикласник чергував у добровільній дружині по місту, а потім поїхав на риття окопів під Єльню. Наприкінці літа школярів його віку відправили до Москви, однак Євген залишився, додавши собі рік. Добровольці повернулися аж коли німці підступили майже впритул. Дочка-студентка їздила з іншими другокурсниками на сільгоспроботи під Рязань. Потім її шлях простягнувся від Рязані до Казані, куди батько зобов’язав супроводжувати в евакуацію матір і діда. Сам Ігор Євгенович залишився у Москві до кінця вересня, чекаючи з окопів сина. Пізніше захоплено розповідав, як чудово проводив цей час на семінарах Петра Капиці, так званих «капичниках», що часто закінчувалися у бомбосховищі, і в компанії невичерпних братів-балакунів Іраклія та Елевтера Андронникових за пляшкою старого доброго «Мукузані». У цьому весь Тамм зі своєю відомою життєлюбністю. 
Біженців поселили в університетському флігелі завдяки клопотам колишнього Таммового аспіранта Семена Альтшулера. Дочка спочатку навчалась у місцевому університеті, а син в школі. Але невдовзі обом довелося також заробляти на шматок хліба. Прилаштувалися, відповідно, на оборонному заводі і в транспортній організації. Ірина перебралася в заводський гуртожиток, завела за околицею город і часто з нього підгодовувала батьків. І.Є. з того приводу навіть склав жартівливого віршика, де літературні критики при бажанні можуть угледіти і проблему батьків та дітей, і гордість за них, і ностальгію за молодістю та багато іншого: 
«Зеленый лук мне дочка привезла
И мило улыбнулась.
– Папашка, жри. – сказала мне она
И задом повернулась».
А син Євген після шоферських курсів розвозив за рознарядкою дрова колонії науковців, що осіли в Казані. Фізик-експериментатор Володимир Векслер любив розповідати про такий випадок. Якось юний водій привіз на квартиру до них ті самі дрова, розвантажив і склав у сараї. Дружина в подяку запропонувала гроші. Хлопець відмовився. Запропонувала пів-літровку – відмовився. Увечері з подивом розповідає про це чоловікові. Векслер розсміявся і пояснив, хто цей оригінальний шофер.   
Ще з тридцятих років Тамм потрапив у вир академічних, не завжди доброзичливих стосунків. Не всі науковці являли собою зразок щирості і порядності. І якщо він не скотився до рівня деяких з них, то лише завдяки своєму незлобливому характеру. Правда, інколи насміхався з примх колег. Описував, бувало, свій візит до директора ФІАНу Дмитра Скобельцина: «Заглянув в директорский кабинет, увидел Дмитрия Владимировича склонившимся над столом и поглощенным изучением каких-то фолиантов. Хотел было выйти, чтобы не отвлекать начальство, но тот с несвойственным ему жаром воскликнул: «Заходите, Игорь Евгеньевич! Вот взгляните – я разыскал крайне любопытную вещь о моем предке. Здесь описано, что царь удалил его из боярской думы, дабы тот не наводил своим постным видом на государя уныние». Слухачів забавляли ці генеалогічні пошуки, настільки захопливі в робочий час для директора величезного інституту. 
Або ще характерний епізод з «репертуару» Тамма: «На одном совещании, упоминая об Арцимовиче, Скобельцын назвал его «Лев Абрамович». Когда Скобельцын сел, поднялся Арцимович и, обращаясь к нему, произнес: «Глубокоуважаемый Дмитрий Вениаминович...» Скобельцын вскочил и возмущенно поправил его: «Я вовсе не Дмитрий Вениаминович, а Дмитрий Владимирович!» Арцимович с вежливой улыбкой парировал: «И я не Лев Абрамович, а Лев Андреевич». Ясна річ, знаходилися добродії, які вносили до начисто позбавлених почуття гумору директорських вух подібні розповіді. 
Не склалися у Тамма стосунки й з видатним фізиком-теоретиком Дмитром Дмитровичем Іваненком, людиною складної долі. Дочка Тамма наводить такий епізод: «Помню, как-то пришел папа от Френкелей радостно оживленный: «Наконец-то все выяснилось!..» Оказывается, с самого начала эвакуации Д.Д.Иваненко пытался рассорить папу с Яковом Ильичом. Поочередно встречаясь то с одним, то с другим, он не упускал случая конфиденциально сообщить: «Яков Ильич (Игорь Евгеньевич), а вот Игорь Евгеньевич (Яков Ильич) отзывался на ваш счет так-то и так-то...» Далее непременно следовала какая-нибудь выдуманная Иваненкой колкость. Оба долго переживали возникший в их дружбе холодок. В конце концов папа не выдержал и решил поговорить с Я.И. начистоту. Тут-то и всплыла неблаговидная роль Иваненко. С тех пор папа оборвал с ним всякие личные отношения». Як воно було насправді, сказати важко, але те, що Іваненко був особистістю – незаперечно. Про нього можна прочитати в статті Г. А. Сарданашвілі «110 лет со дня рождения Дмитрия Дмитриевича Иваненко».  
При всій повазі до Володимира Олександровича Фока Тамм нерідко  підсміювався над його дивацтвами. Про випадок, коли Фок гостював у Москві, знову у спогадах дочки Тамма: «Еще в те времена, когда мы теснились на улице Герцена, приехавший из Ленинграда Фок, засидевшись допоздна, решил направиться на вокзал прямо от нас. За полночь, когда уже все, кроме папы, уснули, Фок неожиданно вернулся. «Неужели нету билетов?!» – изумился папа. «Представляете, Игорь Евгеньевич, не нашлось ни одного места в мягком вагоне! – воскликнул Фок. – Не могу же я, право, ехать в плацкартном!». Папе пришлось постелить ему на полу под обеденным столом...». Це, певно, було для Фока краще, ніж плацкарт.
Фок до середини 30-х років писав листи за старою орфографією з припискою: «Простите за ять». Повернувшись якось із зарубіжного відрядження, на вимогу здати частину валютного гонорару Фок категорично відмовився: «Академик не оброчный мужик. Ничего не дам!», що з легкої руки Тамма й стало афоризмом між науковцями. Схоже, Ігор Євгенович Тамм був ще той «ретранслятор» в середовищі таких самих… 
А як він рішуче наступив на хвоста «лисенківщині»! Вона ж була плодом групи людей на чолі з «народним академіком» Трохимом Лисенком, яка різними засобами, частіше недостойними, нав’язувала свої науково хибні погляди на біологію. Провокувала владу можливістю фізичного знищення опонентів. Група в Лисенка була потужна: Лепешинська, Нуждін, Опарін, Сисакян та інші. Ну, а владі сталінського типу тільки того й треба було, аби розділивши, як тепер кажуть, електорат, владарювати над ним. Правда їй, владі, необхідно було не переборщити в підігруванні шарлатанистим ділкам від науки. Але, з одного боку, «самородок» Лисенко на повному серйозі пояснював Хрущову: «Воробушек – птица малая, ножки у него тонехонькие, а смотри ты, как в лютый мороз по снегу прыгает! Почему? А потому, что у него в ногах атомная энергия». А з іншого, попереджав про шкоду підземних ядерних випробувань: «Взрывов земля пужается и перестает рожать. Нельзя ее пужать взрывами». І хто скаже, що в останньому твердженні щось не так?
З осені 55-го, коли до Президії ЦК КПРС надійшов лист від 24 фізиків і хіміків проти засилля Лисенка, той почав приглядатися до опонентів. Загрожував притягти Тамма до суду за наклеп і доводив, що Тамм – нікудишній фізик. Мовляв, усі крупні фізики приймали участь у створенні АЕС в Обнінську, їхні прізвища були надруковані в газетах, але серед них Тамма не значилось. Він фігура дута, яка критикою Лисенка дешеву популярність собі добуває.
На загальних зборах Академії наук завдяки виступам Тамма, Сахарова, Енгельгардта провалено обрання в академіки лисенківського клеврета Нуждіна. А Хрущов попереджував Келдиша, що розжене Академію, якщо Нуждін не стане академіком. Так і не розігнав.  
Громадянська позиція і принциповість Тамма проявилися ще й у 1956 році, коли за його наполяганням на фізичному факультеті МДУ створено кафедру біофізики. Проблеми переслідуваної генетики часто обговорювались на керованому Ігорем Євгеновичем загальному московському семінарі у Фізичному інституті Академії наук, де він часто й відкрито виступав із доповідями та заявами про пагубний вплив лисенківської групи псевдонауковців. Радянський біолог Микола Тимофєєв-Ресовський, основоположник популяційної та радіаційної генетики і людина, яка багато чого побачила впродовж свого карколомного життя, писав: «... И. Е. был не только обаятельным человеком, но и полновесной личностью, внушавшей каждому абсолютное доверие... И. Е. в моей памяти сохранился в числе личностей необычайно одаренных разнообразными способностями и темпераментом». 
Обминаючи гіпотетичне існування «снігової людини», ще кілька рядків аж просяться на сторінку про неї. У 1954 році Ігор Євгенович, уже віддячений радвладою за потуги в створенні водневої бомби, дозволив собі розслабитися по повній. А тут якраз з Алтаю прийшло повідомлення – десь там у гірських нетрях виявлені сліди «Йєті». Учений пристав до групи шукачів невловимого гомініда. Через якийсь час Тамму прийшло категоричне сповіщення негайно прибути в Москву. І ось він один, без супутників, відправився у зворотну дорогу. До аеропорту в Бійську явився оброслий неголеною сивою щетиною, в старому картузику, брезентовій штормовці і шортах, що побували вже в бувальцях. На ногах – шерстяні шкапетки та важкі бутси. Квитків до столиці не виявилося, а до каси тягнулася величезна черга. Академік недавно одержав Героя Соцпраці і почав виясняти, чи є які пільги позачергового одержання квитка для заслужених трудівників. Громадяни підвели, як вони вважали, знатного чабана до стенду і, думаючи, що дідок неписьменний прочитали «золоте правило». Тамм завжди із задоволенням розповідав, явно  пишаючись, про цей епізод.   
Влітку 60-го «снігова людина» знову покликала Ігоря Євгеновича в дорогу, але вже на Кольський півострів, де вона теж ніби об’явилася. Дочка Ірина тоді працювала в експедиції, що проводила там вибухові випробування. І от, поєднуючи приємне з корисним, Ігор Євгенович повіз внука до матері, а сам мріяв поблукати у вірогідних місцях розселення загадки природи. Розказує онук вченого Леонід Вернський: «За нами в Кандалакшу должен был приехать газик, чтобы довезти до Ням-озера, расположенного у самой финской границы… 
Времени у нас в запасе было много – газик должен был приехать только в середине дня. Сложив вещи на станции, мы решили пойти побродить налегке, осмотреть город и его окрестности. Дед был в светло-серой куртке, широких брюках-гольф, туристских ботинках и в клетчатой кепке с пристегнутыми кнопкой опускающимися ушами. Не успели мы пройти и километра, как нас нагнали двое и потребовали предъявить документы… Препирательство закончилось печально: те двое взяли деда под руки и повели куда-то.
Увлекаемый в неизвестность дед прокричал мне, обернувшись: «Возвращайся на станцию! Жди меня там!». Мне хотелось следовать за ним, но я послушался и понуро поплелся назад по шпалам. Часа четыре, которые мне показались длиннее целого дня, я прошатался вокруг вокзала, ужасно волнуясь, и не мог догадаться, куда увели деду Гору… Наконец появился дед, а через несколько минут нас разыскал и мамин сотрудник. Оказалось, что деда приняли за шпиона (ведь на нем был типично шпионский костюм!) и доставили для разбирательства в «органы». Оттуда долго пытались связаться с Москвой, пока не выяснили, что «поймали» академика, Героя, лауреата». Лауреат і цього разу «Йєті» не спіймав.
Останні рядки спогадів онука про пращура: «Что за упоение было слушать (обычно час или полчаса после обеда), как дед читает нам с бабушкой «самое-самое интересное» из свежего номера «Scientific Атепсап» или «National Geography. Это были незабываемые рефераты: дед читал, быстро переводя с листа (с английского, немецкого, французского, а порой и итальянского), о занимательных новостях науки, научных сенсациях, приключениях и путешествиях. Мне запомнилась «страшная» статья из «Scientific Атепсап» о «проклятии пирамид» (оспаривавшая страницы К.В. Керама из книги «Боги, гробницы, ученые»). Ведь никто из нас не подозревал тогда, что над дедом уже нависло «проклятие Мата-Таша» (вернее, Рангкульской пещеры). Картина его роковой болезни точь-в-точь совпадала с описанием смертельного недуга, сразившего первооткрывателей гробницы Тутанхамона. Вирус, который был «законсервирован» в отложениях помета летучих мышей, уже принялся подтачивать организм деда.
Деда Гору ужасно раздражало прогрессирующее ослабление мышц предплечья обеих рук (при его привычке исписывать вычислениями до нескольких десятков страниц за день). После операции его удивительная сила воли помогла ему справиться с подступавшим отчаяньем, и он продолжал работать... 
На 75-летие к деду на дачу в Жуковку приехали все оказавшиеся в Москве ученики и друзья. Пел Юлий Ким, дед сидел на крыльце (рядом стояла маленькая дыхательная машина) и улыбался…». 
У Маяковського є слова: «Любовная лодка разбилась о быт». У Тамма човен той об побут не розбився. 
Леонід БАГАЦЬКИЙ 
Фото: 
www.arran.ru
 
 

Поділитися у соціальних мережах:

Прочитано 177 разів

У Вас немає прав на написання коментарів. Будь ласка, авторизуйтесь або пройдіть реєстрацію на сайті.

Проектування, монтаж, підключення та сервісне обслуговування СЕС у Кіровоградській області