Златопіль - Усі Новини Кіровоградщини



Останні новини

Читати усі новини

Отзывы, цены твердотопливных котлов

 
Экономное отопление для дома
П'ятниця, 02 березня 2018 17:00

«Ката рахмат» від нащадків Насреддіна

Замість передмови

Пам’ять… Кажуть, що вона є синонімом іншого гарного слова – спогади, які  присвячені посланцям середньоазіатських республік колишнього Союзу,  які  наприкінці 60-их років за цільовим направленням здобували вищу освіту у навчальних закладах всієї країни, у тому числі і в Україні.

На той час російській мові, як засобу міжнаціонального єднання, урядовими постановами надавалася неабияка перевага. Вона буквально насаджувалася і поширювалася в усіх сферах суспільного і політичного життя країни. Зокрема, вчителям російської словесності, які працювали за фахом в у школах з українською мовою викладання, нараховувалася 15-відсоткова надбавка до посадового окладу. Так здійснювалася політика суцільної національної асиміляції, політика русифікації. Однак облишмо сьогодні мову ведемо про тих юнаків і дівчат з Казахстану і Узбекистану, які протягом п’яти років навчалися в теплих стінах тодішнього  Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С.Пушкіна і поверталися після закінчення навчання до рідної Батьківщини дипломованими спеціалістами із зворушливою згадкою про Україну.

«Хош келіпсиз!»

Другокурсник Сапархан Кульбаєв зустрів мене на перерві між лекціями і запросив, як інститутського поета, на фестиваль дружби народів СРСР, який мав відбутися  у кіровоградській школі №27.

В актовому залі на гостей вже чекали радісні учні чекали  в національних костюмах та вітаннями українською та узбецькою мовами: «Гостинно просимо!»,   «Хош келіпсиз!»  та плакатами з віршованими рядками:

Дружба – це щастя.

Щастя – це мир!

Директор моєї рідної школи Євгенія Михайлівна Чабаненко оголосила про присутність на зустрічі представників узбецької молоді Десятикласниця Таня Янкул під гучні оплески школярів вручила нащадкам Насреддіна запашну українську паляницю,  а невеликий  зал вже бадьорила відома українська пісня:

І в нас і в нас

Хай буде  гаразд,

Щоб ви і ми

Щасливі були.

Почалася зустріч усними повідомленнями учнів про сонячний Узбекистан.  Однак  що може бути цікавішим  аніж розповідь людини, яку виколисали степи Узбекистану?!  І повів за собою господарів свята Бахрам Касимов з Сир-Дарۥ ї  стежками свого дитинства. Від нього дізналися школярі про національного героя Абдулу Набієва,  який під час Другої світової  війни потрапив у полон і був розстріляний фашистами, встигнувши перед цим з`їсти секретний пакет з важливими військовими відомостями. А потім з концертними номерами виступили почесні гості школи. Бахрам разом з однокурсником Алімджаном Ісмаіловим  виконали українською (!) мовою відому пісню композитора Володимира Вірменича  «Черемшина», а їхня землячка  Гульнара Абдуллаєва порадувала присутніх виконанням національного узбецького танцю.

Не залишилися в боргу і учасники шкільного танцювального гуртка під керівництвом студента педінституту Анатолія  Курганського,  наразі відомого  кропивницького  поета, інших аматорів шкільної сцени.

Пригадую сімдесяті роки, коли працював викладачем Кіровоградського педінституту і керівником студентських груп на збиранні врожаю городини на полях області. Перед у змаганні на право бути кращими вели студенти однієї з узбецьких груп, яка працювала в Бобринецькому районі.  Лише за перший день тижня студенти зібрали 16,2 тонн яблук і 71, 8 т. картоплі.

Про молодечий запал, ентузіазм і гарячі студентські серця можна навести чимало прикладів. Ось один з них…

Якось опівдні задощило. За кілька хвилин суха земля стала масною. Чорні важкі хмари закрили півнеба, попереджуючи  про довготривалі опади. З села прийшла машина за студентами. Дехто з них пропонував залишити роботу в полі. Це означало піти на зговір з власною совістю. Тоді староста четвертокурсників заявив:  « Не залишимо плантацію, поки не зберемо всю картоплю». Його почули і підтримали. Працювали в полі, незважаючи на рясний холодний дощ, який лив безперестанку аж до самого вечора. Зате ж якою радістю світилися обличчя юнаків і дівчат,  коли обліковці оголосили, що денне завдання виконано аж на 214 (! ) відсотків. Якість виконаних робіт студентів-узбеків була відмінною.

До слова, той пам’ятний день співпав з днем мого народження. Ще не встигнув  запалити  золоторогий місяць вечірні зорі на неозорому небозводі, а у шкільній їдальні  вже був накритий святковий стіл, окрасою якого став справжній узбецький плов з бараниною на величезній таці, якого вистачило на всіх. Мене вітали словами  теплих щирих побажань українською, казахською, узбецькою та російською мовами.  

Незабутній березень 1972 року. Вечір дружби узбецького, казахського і українського народів.  Гостинність студентів-узбеків була неперевершеною як за формою, так і за змістом. Вже перед входом до студентської  аудиторії гостей, серед яких були і їхні земляки, які здобували освіту  у Кіровоградському льотно-штурманському училищі та служили в  армії.

Ведучі четвертокурсниці Айсулу Джукієва та Дуйсекнкуль Ахметова оголосили про відкриття вечора дружби трьох братніх народів. Студенти Нармомат Хазратов та Аріджан Джумаєв виконали пісню «Привіт з Узбекистану». Гарно звучали ліричні пісні у виконанні Дарії Кенджаєвої,  Захіри Гільдахметової. Власні вірші читали інститутські поети з Казахстану - член Кіровоградськогообласного літературного обۥєднання Нуржан  Танірбергенов тв Болат Ембергенов.

Колишній редактор інститутської багатотиражки Володимир Романцевич на моє прохання передав спогади студентів з Узбекистану, я надруковані в газеті «Радянський студент». Ось як писав про початок навчання  у виші в 1968 році  Олексій Ахраров: "Кілька років я служив на Україні в Радянській Армії, а у 1967 році демобілізувався і приїхав на навчання до Кіровограда. На Україні я не бачив таких гір, як у рідному Узбекистані. А тут потрапляєш у полог широких степів, де колосяться моря пшениці, милують око смарагдові картини кукурудзяних ланів. А який чудовий Дніпро, оповитий голубим серпанком!".

Ще приклад. Гафур Нурулаєв в номері інститутської газети  від 3 жовтня 1986 року писав: «Із оголошення в обласній газеті дізнався, що Кіровоградський педінститут оголошує набір студентів.  Успішно склав вступні іспити і незабаром швидкий поїзд мчав мене у невідомі краї. Цим же потягом їхала група узбецьких юнаків  і дівчат, які разом зі мною здобули право навчатися на українській землі.  Прибули в Кіровоград 31 серпня. На залізничному вокзалі нас чекала викладач російської мови  Лідія Георгіївна Показеєва. Вона тепло привітала посланців Узбекистану. І радість від такого прийому не покидала нас, поки їхали вулицями  незнайомого міста, де тепер набуватимемо професію вчителя. Свято змінилося буднями. Першу педагогічну практику проходив у рідній школі. Своїм маленьким вихованцям я багато розповідав про Україну, про її міста і села, особливо про Кіровоград, педінститут, а ось студентів - хороших, вірних,  ніколи не забуду. Саме вони підтримали мене у тяжку хвилину, коли помер батько. Незабаром я закінчую навчання. Складу державні екзамени і повернуся у рідні місця, однак  часточка мого серця назавжди залишиться у Кіровограді, де минуло стільки незабутніх днів».

А ось уривок із спогадів вчителя російської мови Чандирської школи №45 Мурада Шакірова , - колишнього випускника педінституту 1980 року.

«Я мріяв колись переступити поріг рідного інституту. І така нагода трапилася. Мене викликали до районного відділу освіти і запропонували їхати на курси підвищення кваліфікації вчителів російської мови та літератури або в Харків, або в Кіровоград. Звичайно обрав місце свого навчання… Здається й зараз бачу знайомі обличчя однокурсників. Як добре було б, якби зустрілися через роки після закінчення інституту! Карші Турдикулова і Маруфа Алієва бачу часто. Поважними людьми  стали. Карші працював в ПТУ, а Маруф викладав російську мову в Самаркандському сільськогосподарському інституті імені В. Куйбишева. Можливо, хтось із моїх учнів живе в Кіровограді, де минули мої студентські років».

Своєю чергою я теж  згадую студентську дружбу з казахом Нуржаном Танірбергеновим,  поезії якого високо цінував  місцевий письменник голова обласного літературного об’єднання  Віктор Погрібний. Вони друкувалися в інститутській багатотиражці та газетах «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар» у перекладі  викладачів Вадима Васильовича Смотренка  –  відомим у Кропивницькому краєзнавцем,  та доцентом Іваном Миколайовичем Жарких.

«У 26 - го не стріляти!»

  • Я часто згадую 1971 рік, коли мене, молодого викладача кафедри російської мови педінституту, було відряджено до Самарканда для відбору на навчання в Кіровоград 25 майбутніх студентів ,- згадує ветеран вишу Валентина Гаврилівна Барабаш. Привезла із собою 24  хлопців і дві дівчини – Мар’ям Джумаєву і Софію Кудлахметову, –  Повернувшись додому, після вітання з ректором Федором Гнатовичем Овчаренком одразу звернулася до нього з проханням: « У  26-го не стріляти!» На  здивоване запитання про те, що трапилося, розповіла, що привезла  із собою одного зайвого юнака, бо стало жаль хлопчину, у якого в родині сталося горе - помер батько, а він дуже хотів бачити сина вчителем. Ректор мене зрозумів правильно, за що я йому дуже вдячна.  Багато узбеків, які навчалися в групах «В»,   мали слабкі знання російської мови, тому для них навчання у виші тривало на рік більше, ніж для студентів інших факультетів. На відміну від інших вони геть не вивчали іноземну мову, а з першого курсу для них було введено спецкурс «Практикум з російської мови».

«Кажуть, що я народилася щасливою»

До нашої розмови підключається колишня випускниця Кіровоградського педінституту імені О.С.Пушкіна завідувач дошкільного навчального закладу №19  обласного центру Мар’ям Абдулаївна Гірич.

  • Народилася я в узбецькому селищі Шитихан, де протікала невелика звивиста річечка Кара-Дар’я, у якій годинами плескалася дітвора, - розповідає Мар’ям. - Згадую діда Андрія-колишнього учасника Другої світової війни, вихідця з Чернігівщини, його розповіді про окопні будні, важкі фронтові дороги, атаки ворога, друзів-однополчан. Після тяжкого поранення на Кавказі і тривалої реабілітації у тилових шпиталях про повернення до солдатського строю мова вже не велася. Залишився Андрій Осадчий в Шитихані, до якого незабаром приїхали дружина та син. Подружився з мешканцями селища, полюбився місцевій дітворі. А журливі спогади про рідний край виливалися в українські пісні. І про того козака, що похав за Дунай, і про дівчину «з горіха зерня», і про річку Ятрань, і про тремтливе кохання двох люблячих  сердець. Якось наважилася  запитати у діда Андрія про те, як сталося, що співає він про Україну, а живе на чужій землі. Лиш на хвильку задумався чоловік: «Ваша узбецька земля не чужа мені, бо прижився тут.  У війну тисячі моїх земляків евакуювалися в інші республіки, де знайшли кусень хліб, який ділили навпіл. Мені дуже подобаються червоні-червоні тюльпани, однак не забуваю і про весни на Україні, що пливуть, не поспішаючи, землею, вбираючи її у цвіт вишневий та яблуневий. А ще – приїзд до Кіровограда на навчання. Перше враження було від міста не з кращих, бо після Самарканду воно здалося сірим, невиразним та ще й дощовим. До гуртожитку на Комуністичному проспекті йшли пішки разом із майбутнім нашим викладачем Валентиною Гаврилівною Барабаш, де на нас  вже чекав приязний ректор інституту. Нас розмістили по кімнатах, забезпечили підручниками тощо.  Цікаво,

З розповіді Мар’ям дізнався, що шкільну освіту вона, найменша в багатодітній родині Джумаєвих, здобувала у семирічній школі з російською мовою навчання разом із однолітками – узбеками, таджиками, азербайджанцями, українцями Навчалася добре, була застрільником всіх корисних справ. Далі – здобуття освіти на дошкільному відділенні  Самаркандського педагогічного училища.  Збиралася навчатися у столичній Вищій комсомольській школі, одна перемогла  любов до світу дитинства. Три роки працювала вихователем дитсадка із мрією про про вишу освіту. Випадково дізналася  про набір жителів  Узбекистану на навчання  до Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С. Пушкіна.  Щедра українська земля та на добро і ласку матуся Фаня Фазилівна, яку з часом перевезла на Україну,  благословили її на вчительську працю. І досі згадує зворушливим словом  матусю, яка пішла в інші  світи сім  років  тому.

- Під час навчання я обиралася старостою академічної групи, членом студпрофкому, брала активну участь  в інститутській художній самодіяльності, - веде далі співрозмовниця. -  Навички лідера допомогли  у трудовій діяльності.  Після закінчення інституту повернулася додому. Працювала  в Самарканді на посаді методиста в одному із районів  міста. А після заміжжя та  переїзду на Україну працювала вихователькою пришкільного інтернату Новгородківської школи №2, знаної на Кіровоградщині як «Школа Козуля» на пам'ять по її директора. Потім - учителем початкових класів Мар’янівської школи Маловисківського району, директором Панчівської  середньої школи Новомиргородського району, в якій  зарекомендувала себе здібним і творчим організатором, творцем дружної команди однодумців, емоційно сприятливого комфорту  в навчальному закладі. У зв’язку із сімейними обставинами  повернулася до обласного центру.  Працювала методистом  з виховної роботи  відділу освіти Ленінського району Кіровограда.

Дуже підтримувала у починаннях єдиного  на теренах області  директора сільської школи - узбечку за національністю, тодішній заступник  голови Кіровоградського облвиконкому Євгенія Михайлівна Чабаненко. І досьогодні Мар’ям згадує її вдячним словом  та про  надання нею навчальному закладу фінансової допомоги, зокремав, у придбання меблів та іншого обладнання.

Вже давно повернули  роки прожиті   мою співрозмовницю на осінь, однак і зараз вона залишається такою ж цікавою в розмові,  як і раніш, невпинною в жадобі до життя. Згадує про свою багаторічну й плідну роботу в кіровоградському дошкільному навчальному  закладі №19, де працювала на посаді завідувачки    Щасливиться посмішкою, коли мова заходить про 38 -річного сина Вадима, який  з «подачі» матері та на знак поваги й любові до мови народу, серед якого живе не один десяток років закінчив кіровоградську СШ №3  школу з українською мовою викладання, а пізніш -  Київський університет внутрішніх справ. Наразі працює в Кропивницькому за спеціальністю та живе  разом із рідною  ненькою. А ще вона має двох   улюблених онучок.  Рената навчається в 4 класі  кропивницького НВО №19, а  Тамарі  ща маленька – їй виповнилося чотири рочки. Дуже люблять свою бабусю.

  • Минають роки, а й зараз згадую час  прощання випускників  узбецьких груп з інституту зі словами « Ката рахмат» - «Велике спасибі»,-  поринає у спогади  співрозмовниця. – А як не згадати   викладачів: Миколу Григоровича Нещадіна, Жанну Павлівну Соколовську, Людмилу Іванівну Сараскіну, Федора Івановича Прокаєва, Олега Миколайовича Осмоловського, Валентину Василівну Бажан, подружжя  Жарких.  Хочеться вірити,  що всі мої земляки пронесли у серці згадку  про Україну, яка на пять років навчання стала для них другою домівкою. 

Анатолій Саржевський

 

Поділитися у соціальних мережах:

Прочитано 186 разів

У Вас немає прав на написання коментарів. Будь ласка, авторизуйтесь або пройдіть реєстрацію на сайті.

Проектування, монтаж, підключення та сервісне обслуговування СЕС у Кіровоградській області