Златопіль - Усі Новини Кіровоградщини



Останні новини

Читати усі новини
Экономное отопление для дома
П'ятниця, 30 березня 2018 16:00

Правда про «Правду»

Наша землячка Ганна Дмитрян у 1912 році однією рукою давала гроші на спорудження до 300-річчя дому Романових Вознесенського храму в Бобринці, а іншою субсидувала в Петербурзі більшовицьку газету «Правда», де видавцем був її племінник та депутат IV Державної думи Григорій Петровський, котрий кілька дитячо-підліткових. Років теж провів у Єлисаветграді.  
І газета, що почала виходити у травні 1912 року, і більшовицька фракція в Думі повинні були гуртувати робітничі маси навколо марксистської ідеї, оскільки одержали законні можливості для легальної роботи серед народних шарів і прошарків. Однак обидві структури не завжди поділяли ленінське бачення ситуації. Про те доносив Леніну його улюбленець, голова більшовицької фракції в Держдумі, депутат від робітничої Москви, член ЦК Вацлав Маліновський. Відносно «Правди» Ілліч дав Свердлову особливі вказівки. На початку лютого 1913 року в шифрованому листі старший товариш писав йому з Кракова:
«Дорогий друже!.. «День» (так Ленін маскував «Правду» - авт.) є необхідним організаційним засобом  для згуртування й підняття руху. Лише через цей засіб може йти тепер необхідний притік людей і коштів на те, що Ви відзначаєте. Справи в Пітері нікудишні найбільше тому, що нікудишній «День» і ми не вміємо, або тамтешня колегія «редакторів» заважає використовувати «День»... Увесь стан справ взагалі вирішить тепер результат боротьби з ліквідаторами в Пітері: це ясно. А цю боротьбу може вирішити тільки правильна постановка «Дня». Якщо правда, що №№ 1-й (Бадаєв – авт.) і 3-й (Самойлов – авт.) або 3-й і 6-й (Петровський – авт.) стоять за обережність з реформою «Дня», тобто за затримку вигнання теперішніх редакторів з контори, то це дуже сумно. Повторяємо: це пахне банкрутством. Треба серйозно зосередившись, взятися за реформу «Дня»... Необхідно посадовить свою редакцію «Дня», розігнавши теперішню. Ведеться діло вкрай  погано... Відсутність кампанії за єдність знизу – тупо й підло. Мовчать про об’єднання на Васильєвському острові, про відмову ліквідаторів... – невже люди ці редактори? Це не люди, а нещасне ганчір’я і губителі справи. 
Використання «Дня» для підготовки свідомих робітників та їх діяльності (ПК особливо) нижче всякої критики. Треба покінчити з так званою «автономією» тих горе-редакторів. Необхідно Вам взятися за діло найперше. Засісти в «бест» до № 1. Завести телефон. Взяти редакцію в свої руки. Привабити помічників. Ви один – і частина подібних сил, простих виконавців, – при нашій роботі звідси, вповні зможете поставити справу. При правильній постановці її розгорнеться й робота ПК, котрий до смішного безпомічний, не вміє слова сказати, втрачає всі можливості  виступати».
Ось так Ленін чужими, але хапкими руками підминав партійні ряди в Росії, сам перебуваючи в еміграційній тіні. 
А Свердлов тільки й чекав подібних вказівок, щоб з місця в кар’єр взятися за справу, яка лягала йому на душу. Як згадував Петровський: «Яків Михайлович напрочуд швидко включився в усю партійну роботу. Він допомагав нам у діяльності думської фракції, займався «Правдою», працював у бюро ЦК, керував Петербурзьким комітетом». 
Зажив він на квартирі у депутата Державної думи – робочого-більшовика Федора Микитовича Самойлова. У своїй книзі «По слідах минувшини» той пише: «У січні 1913 року в мене у кімнаті поселився Яків Михайлович Свердлов. Він тоді виконував обов’язки фактичного редактора «Правди», жив у Петрограді нелегально, бо втік із заслання, і, не виходячи нікуди з кімнати, цілими днями панькався с рукописами. Ми його використовували повністю, він брав участь в усіх наших нарадах, коли вони влаштовувались у мене або у Бадаєва, і давав нам всякі поради з усіх питань як партійної, так і думської нашої роботи. Він був, крім того, дуже славний товариш в усіх приватних питаннях життя. Я добре з ним вживався».
Свердлов підкреслював шкоду від саботування вказівок ЦК і затримки публікацій ленінських статей, чим грішили працівники «Правди». Після Сталіна очолював редакцію двадцятидвохлітній студент В’ячеслав Скрябін – майбутній Молотов. І, взагалі, газетою переймалася молодь, яка тоді не никла перед далекими авторитетами-емігрантами. Але активний висуванець Леніна потроху прибирав до рук не лише «колективного агітатора й організатора», а й партійне життя столиці. 
«Товариші приходили і на квартиру Самойлова, – згадує Петровський, – де жив Яків Михайлович, і на мою квартиру, куди він приходив у багатьох випадках. У мене на квартирі Свердлов не раз збирав «правдистів», проводив наради пекистів… Усіх, хто тут бував, я не запам’ятав, але згадую, що заставав Єремеєва, Ольмінського, якось зустрів М. І. Калініна й інших пекистів».
Таємниці більшовиків, утім, не були загадкою для охоронного відділення. Уже менше, ніж через місяць після прибуття Якова Михайловича в Петербург, Московська охранка сповіщала петербурзьких колег, що 22 січня відбулися й спільні збори членів Російського бюро ЦК і редакції «Правди», всього 12 осіб. На зборах заслухана доповідь Центрального комітету про газету, що не виконує строгих партійних установок. Нарада виробила наступний план: від колективу редакції обрано трьох членів для партійної цензури та ще одного зі сторони з правом «вето» на газетні матеріали – члена Центрального комітету Свердлова. Повідомлялося: «Вияснено, що теперішній склад редакційного комітету газети «Правда» зовсім не відповідає своєму призначенню... Вирішено змінити його і ввести туди... «Андрія Уральського». У документах столичної поліції пізніше знайдено агентурний запис, про одну з нарад, де йшлося про роботу редакції «Правди»: «У департаменті поліції отримані дані, що увечері 23 січня сього року на квартирі члена Держдуми Григорія Івановича Петровського відбулися збори членів Російського бюро ленінського Центрального комітету РСДРП у складі «Андрія» Свердлова, членів Думи Петровського і Маліновського, Голощокіна...».
Наводку шпикам та поліції, ще раніше, ніж Леніну, дав той же самий невгамовний Маліновський. Як бачимо, жандармськими срібляниками не нехтував і хліб поліцейський дарма не переводив. 
Мало того, Маліновський, для убезпечення від можливого арешту, навіть поселив на якийсь час куратора «Правди» у себе на квартирі. 
«Увечері одного з днів початку лютого, – згадує Самойлов, – коли надворі уже стемніло, ми всією  групою вийшли на вулицю і, закривши собою з усіх боків Якова Михайловича, юрбою підійшли до глухої, що виходила на набережну Неви, дерев’яної огорожі, із зовнішнього боку якої за домовленістю, уже чекав з візником Маліновський. Ми допомогли Якову перескочити через загорожу, і він з Маліновським благополучно від’їхав до нього на квартиру».
Місце було воістину «надійним». Самі того не підозрюючи, есдеки передали такого цінного для «Правди» кадра з рук в руки агенту царської охранки. Однак брати Свердлова на квартирі у Маліновського жандармам було не до двору: чого доброго, ще скомпрометуєш такого незамінного донощика! Директор департаменту поліції Білецький, людина розумна і спритна, з котрим безпосередньо був зв’язаний Маліновський, дав указівку перевести Свердлова куди-небудь. І пізно увечері 9 лютого 1913 року Яків Михайлович перебрався до Петровського. Там уже зранку появилася й дружина Свердлова Клавдія Новгородцева.
Вона згадувала, що чоловік мав намір не затримуватися й тут, підозрюючи, що його вже контролює поліція, хоч помешкання мало п’ять кімнат і було зручним для редакційної роботи.
Петровський посміювався:
– Так ви ж забули, батеньку, що я депутат. Особа, навіть в царській Росії, недоторкана. Живіть собі скільки заманеться, ніхто у мене на квартирі вас і пальцем не зачепить.
– Депутат! Недоторканість! – басив Яків, – Невже ви сприймаєте це серйозно? Треба буде, плюватиме охранка на вашу «недоторканість». 
Так вони сперечались, дружньо жартуючи один над одним. Свердлов твердо вирішив  якнайшвидше перебратися, як він казав, «подалі від депутатів».
Новгородцева згадувала: «Час за розмовами летів швидко, ми допізна засиділись за столом і тільки за північ пішли с Яковом Михайловичем у відведену нам кімнату, де давно, мирно посопуючи, спав маленький Андрій. 
Але й залишившись наодинці, ми ще довго не лягали: без кінця Яків Михайлович розпитував, як добиралась я з малюком із Костиревої до Пітера, допитувався про товаришів, які залишилися в Наримі, розповідав про себе, про роботу, про справи в «Правді» та петербурзькій організації. Тільки під ранок ми зібралися спати, і тут у прихожій пронизливо й настійливо затріскотів дзвінок. Яків Михайлович прислухався:
– Ну ось, – спокійно мовив, – як видно, наш спір з Григорієм Івановичем вирішився. Депутатська «недоторканість» наяву! Це, певно, за мною». 
Так завершилося менш, ніж місячне кураторство Свердлова над газетою «Правда». 
Леонід БАГАЦЬКИЙ 
Фото: dozor.kr.ua
 
 

Поділитися у соціальних мережах:

Прочитано 204 разів

У Вас немає прав на написання коментарів. Будь ласка, авторизуйтесь або пройдіть реєстрацію на сайті.

Проектування, монтаж, підключення та сервісне обслуговування СЕС у Кіровоградській області