Златопіль - Усі Новини Кіровоградщини



Останні новини

Читати усі новини

Отзывы, цены твердотопливных котлов

 
Экономное отопление для дома
Вівторок, 24 квітня 2018 11:25

Він випестив перо любов’ю: слово памяті про поета, прозаїка, журналіста, патріота України Валерія Гончаренка

Невдячна це справа – писати спогади. Неначе підсумовуєш власне життя, а результат підбиваєш скісною рискою: все!... Далі вже не буде нічого: звіт здано.

Одне тішить, що не про себе пишу, а про душевної краси простих людей, які колись зустрічалися на шляху, що приваблюють мене цілісністю характеру, чистотою поривань, життєстверджуючою силою, духовною спадкоємністю старшого і молодшого покоління.

Своєрідним  свічадом пам’яті зориться мені з кінця 60-х років - часу нашого знайомства -  незабутня  постать Валерія Гончаренка - кіровоградського поета і журналіста, керівника міських літературних студій «Бригантина» та «Сівач», членом яких автор цих рядків став у шкільництві. Сьогодні він мав би святкувати свій день народження…

                   Не страшно утратити голос –

                   Страшніше не мати його.

За здобутою в Кіровоградському педінституті імені О.С.Пушкіна освітою філолога у 1967 році Валерій Гончаренко мав би навчати сільських школяриків любити його величність  Слово та творчість українських письменників,  художніми творами яких "заселені" хрестоматії з літератури. Однак не зробився педагогом тільки через свою нетерплячість. Коли йому набридало про щось говорити, він зразу ж міняв тему і тоді було важко простежити хід його думок. Та й сам він був якимось дещо по-юнацьки  задерикуватим у діалогах про літературу та творчий процес взагалі.

У   поезію він, сімнадцятирічний муляр з будови, учень  вечірньої школи робітничої молоді, увійшов рвучко, бадьоро, рішуче і весело зі своєю жахливою, за його спогадами, українською мовою, недоречними дієслівними римами, штампами та тавтологією. І його щастя, що на початку шляху у високу поезію йому трапився Валерій Юр’єв, який порадив початківцю більше займатися самоосвітою. Так, Валерій познайомився з дивосвітами поетичних творів Бернса, Петефі, Міцкевича, Рембо, Гейне, Лорки…  

Окрім того, за його рекомендацією Гончаренко був направлений на літературні курси,  організовані Спілкою письменників в Одеському Будинку творчості. Він почав більше працювати над словом і під час навчання у виші, ревно споглядаючи за тим, чи виконує воно свою функцію: воювати, закликати, пробуджувати. Тому й більшість його віршів відрізняються серйозним ставленням дослова, самостійністю мотивів, різноманітністю ритміки та інтонації, громадянською позицією, незахищеністю душі ліричного героя.  

Він у всьому йшов від життя і ім’я життя. Його поетичне слово у місцевих газетах та під час численних виступів перед учнівською та студентською молоддю, молодими робітниками, у 60-70-х роках сприймалося на хвилях провесняного вітру,  як гомін птаства у високості безхмарного неба. У його ліриці переважають мотиви волелюбності та  нескореності. Він нещадно таврував душевну ущербність, ідейну і моральну безпринципність, духовне убозтво. Тут голос його ставав гострим, різким і нещадним. Від ліричної м’якості, прозорого смутку, світлої печалі Валерій  вдавався до гостро викривального тону, знаходив  образно - словесні форми, спрямовані на викриття, засудження інертності, недостачі людей свідомих, з власним світовідчуванням, про що писав, не озираючись назад:  

                    Самозневажливості ржа

                    Повзе в мою сумну поему.

                    Нас не Європа зневажа

                    Самі на себе ми плюємо.

                    І все ж свій кусень доїмо,

                    Наїдно черево набивши.

                    Кого ми дійсно боїмось,

                    Крім страху, власного найбільше ?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Історія однієї фотографії

Пригадую  дводенний обласний семінар творчої учнівської молоді, який відбувся наприкінці березня  1970 року в конференц - залі обкому комсомолу. Його вів член Спілки письменників України Валерій Юр’єв. Перед учасниками зборів виступили зі слушними порадами місцеві літератори: Микола Смоленчук, Володимир Чабаненко, Валерій Гончаренко, Володимир Базилевський, Георгій Шевченко ( до речі,  публікація до його 75 –річчя від дня народження була надрукована в «Кіровоградці» від 3 квітня цього року – авт.), а також  журналісти  обласної газети «Молодий комунар» Михайло Шевчук, Валентин  Цвях, Юрій Лівашников. 

Свої вірші їм читали студенти педінституту Людмила Юденкова, Нуржан Танірбергенов, Олександр Швець, автор цих рядків та десятикласник з Олександрії Олег Попов  -  цьогорічний лауреат обласної літературної премії імені  Євгена  Маланюка, яку отримав за книжку поезій «Солодкий щем».

По закінченні роботи семінару ми довго перебували під впливом нищівних слів секретаря обкому партії Ніни Павлівни Сухаревської, якими обвинувачувала Валерія Гончаренка  у написанні ним  нібито заборонених  поезій. Навіть прокоментувала одну, у якій мова йшла про сучасних чичикових, що «роз’їжджають у  персональному  авто». Ще й запитала   опального поета про те, чи не першого секретаря обкому чи голову КДБ по області мав на увазі ? А все почалося тим, що Валерій запитав у неї про причини,  які не дозволяють дати йому рекомендацію на право бути учасником  всесоюзного семінару молодих поетів у  Москві. Цього запитання вистачило для того аби його прізвище «засвітилося». Тому він був вимушений шукати прихистку на  газетярській роботі у Миколаєві, де я з ним два рази зустрічався, коли їздив на гостини до свого рідного брата  Олександра (на жаль, вже покійного ).

Разом згадували цькування владою представників творчої інтелігенції, а ще згадували  цікаві засідання  міської літературної студії «Сівач» з її завсідниками: Вадимом Гребенюком, Олегом Поповим, Сергієм Матусяком, Галиною Насоновою, Світланою Ярошевською, Лялею Ланською, Володимиром Бондаренком, Олександром Івакіним,  Валерієм Картузовим, Людою Сараскіною, яка наразі живе в Москві, є доктором філології З ними я був знайомий ще  з часу, коли  у 1967 році ми  відзначали чотирьохрічний ювілей літературного клубу «Бригантина».

Додам, що оті творчі «посиденьки» у міській бібліотеці для юнацтва імені Т.Г Шевченка у напівпідвальному приміщенні  житлового будинку по вулиці Карла Маркса перетворювалися у справжню подію. Кращі твори юних «сівачистів», за висловом поета Сергія Колесникова, друкувалися в обласній газеті «Молодий комунар», "з подачі"  керівника  літстудії Валерія Гончаренка, що розцінювалося нами як шалений успіх в поезії.  

У моєму домашньому архіві зберігається один з номерів цієї газети з репортажем про проведення  комсомольського суботника під назвою «У суботу – на роботу». Ось як описує нашу зустріч Гончаренко:« Старанно налягає на лопату першокурсник Анатолій Саржевський. Інститутський поет. Щоправда, траншея у нього трохи незграбна, але то вже технічна невправність. Головне, викопана вона натхненно».

Після виходу газети в світ він запитав, чи не ображаюся на іронічну форму своєї розповіді про мене. Відповів заперечливо.  А ще до того у 1967 році він подарував  свою першу поетичну збірку « Червоний волосожар» з автографом та рядками « колезі по перу з побажанням зоряного майбутнього». Подивувався тому, бо про якого колегу  йшла мова, коли я на той час ще навчався у школі? Однак побажання й підтримка старшого товариша  справили не мене неабияке враження і стали поштовхом до творчості..

 - Слухай. старий ! ( таке звернення побутує серед пишучого люду – авт.) а чи не можеш  повернути мені збірку « Червоний волосожар»?  Уявляєш, у мене жодної не залишилося, бо  пороздавав, - звернувся він до мене незадовго до смерті у 2000 році з  незвичним проханням, коли дізнався про  свій подарунок.

  - Валерію,  вибач, але ж такі речі не повертають…

  - Добре. Хай все залишається,  як є. А  на згадку подарую свою останню поему – пародію «Кіровоградська Енеїда», що увійшла до збірки «Парад химер», яка ось тільки  з’явилася на світ Божий.

Однак подарунку від нього не отримав. За нього це зробив кіровоградський письменник  Василь Бондар після поминального обіду в їдальні облдержадміністрації, подарувавши  названу вище прижиттєву збірку Валерія Гончаренка кожному.  хто був знайомим зблизька з небіжчиком.

Мені не треба  йти до бібліотеки аби почитати  його твори. бо всі вони  зберігаються  вдома. Останні раз гортав  їхні сторінки,  готуючи матеріал до друку.  І здалося, що окремі  віршовані рядки можна  рекомендувати вчителям - словесникам  для написання учнями  творчих робіт. Наприклад :

                          Немає найбільшого злочину

                          Ніж сита байдужість.

                          Бо найстрашніше у житті –

                          це суд чинити над собою.

.                         Рідна мова – не степ, не хата,

                          А  безсмертя мого душа.

                          Рідна мова чужою стає,

                          Чи стаємо чужими для неї ?

                          Бо народу, що втратив мову,

                          Більше нічого вже втрачать.

Скажу й таке. Про що б він не писав, до чого б не доторкнулось його поетичне перо і  гострий погляд патріота – він у всьому йде від життя і в ім’я життя. По ньому йде, звіряючи свої кроки , навчившись «не  повертатися, а обертатися лише. А  далі зазначає:

                        Я  став на порозі зрілості

                        Відвертим,  як ніж у яблуці.

                        А раптом воно червиве ? 

У своїй поезії  « До справедливості»,  називаючи оте визначення своїми ліками, він просить:

                       Дай силу мені у Тобі перебути

                       Всіх чути, поки я живу.

Зразком філософського заглиблення автора у суть життя є поезія  з назвою «Мить»,  побудована на риторичному запитанні :

                       Що я міг зробить?

                       І не зробив, на день відклавши ?

На мою думку,  він був дуже незручним для тодішніх чиновників, бо ж хіба можна було їм цитувати  відверті рядки  з  його поезії «Предтечі»:

                       Ми гнулись, але не згинались.

                       Ламаючи власні хребти,

                       І навіть самі ж намагались

                       Супроти сваволі гребти.

                       Були в нас іуди і Данки,

                       Світанки і ночі жахні.

                       Співали захриплі горлянки

                       Пігмеям хвалебні пісні.

                     …………………………….

                       Не можна відкласти на попіл

                       Сьогоднішні болі співця.

                       Предтечі згоряють на попіл,

                       Щоб стукався він у серця.

Почитайте Гончаренко,  поезія якого  позбавлена  рис безпредметності чи обмеженості. Знайдете у ній зболені  рядки про борги, за які можна заплатити, однак, за висловом автора: « Найбільші борги не зумію лиш мамі покійній сплатить», разом  з поетом замилується природою, у якій «Клен дзвенить шпаківнею, мов шкільним дзвінком»,  ніжними почуттями  серця і  слухання музики опівночі, тихої, мов сум,

                         Неначе цілунку цнотливого чудо.

                         І варто лише обернути лице,

                         Щоб той поцілунок жагучий відчути.

Зараз я думаю над тим, чи передчував  Валерій Гончаренко  наближення смерті ? Мабуть, що ні, бо не написав  би такі рядки:

                         Славлю пісню і мудре мовчання.

                         Помолюсь на початку путі:

                         Хай же буде ця ніч на світанні

                         не остання в моєму житті.

А якими  життєстверджуючими були рядки  його поезії  «До України», що стала піснею, яку  я виконував свого часу зі   сцени у складі народного  ансамблю пісні і танцю «Горлиця» Кіровоградського районного будинку культури :

                          Єдиній тобі, крик тамуючи  в горлі,

                          Звіряюсь, неначе в борні.

                          В надії, у щасті і лютому горі

                          Пробудь у мені.

І все ж подекуди   Валерій змінює тональність оптимістичних поезій, мовлячи :

                          Все життя – це початок смерті,

                          Що не скажеш про смерть саму.

                          ………………………………….

                          Я хотів би померти просто.

                          Як Григорій Сковорода

Він помер якось раптово від інсульту, апро що я дізнався від журналістки Ніни Даниленко.  Ця звістка приголомшила усіх, хто його знав. Однак  згадую його дише з вдячністю з вірою, що не піде він у небуття

Анатолій Саржевський

 

Поділитися у соціальних мережах:

Прочитано 130 разів

У Вас немає прав на написання коментарів. Будь ласка, авторизуйтесь або пройдіть реєстрацію на сайті.