Златопіль - Усі Новини Кіровоградщини



Останні новини

Читати усі новини

Отзывы, цены твердотопливных котлов

 
Экономное отопление для дома
Четвер, 07 червня 2018 17:00

Мені не вистачає тебе, батьку…

Є у житті  речі, які не можна собі пробачити. Він часто запитував мене про те, чому  не цікавлюся подіями минулої війни, яку він пройшов з боями від першого до останнього дня. Був на ній фронтовим кореспондентом.

Я все залишав свої запитання “на потім”, бо думалося, що батько буде жити довго-довго.... Сердився на нього, коли  не мав бажання дивитися фільми про війну, геть не думаючи про те, що він був її очевидцем.

У дитинстві, звісно, не розуміючи, про що мова, поцікавився як він міг бути на війні, якщо з неї приходили каліками? На що він відповів, що не кожному пощастило повернутися з неї неушкодженим.

І сьогодні зориться щодня з небесної вишини ім’янезабутнього батька - Василя Михайловича Саржевського.

Народився він 14 вересня 1916 року у селі Сентово (нині –Родниківка)  Олександрівського району в сім’ї селянина. Вчився у семирічній школі, а далі -  Харківському технікумі журналістики  імені М.Островського разом  з майбутніми українськими  письменниками  Олесем Гончарем та Василем Бережним. Жили  утрьох в одній маленькій кімнатці студентського гуртожитку. Разом готувалися у «читалці» до іспитів, бігали після занять містом за інформацією для місцевих газет, щоб мати якісь копійчані гонорари, ділили навпіл невибагливі наїдки та мріяли про щасливе майбутнє. По закінченні технікуму батько працював  у єлисаветградківській районній газеті на Кіровоградщині, однак недовго. Бо настав час проходження строкової військової служби на Далекому Сході з одночасним закінченням  школи молодших  командирів 3 - ї окремої залізничної бригади. По  закінченнітерміну служби призначений на посаду літературного працівника кіровоградської  районної газети « Сталінським шляхом», яка «заселила»  перший поверх приміщення райкому партії  по вулиці Яна Томпа поруч з нинішнім факультетом фізичного виховання педагогічного університету імені В.Винниченка. Тодішній  редактор газети Павелко та секретар Михайлов  познайомили  його з Петром Лахманом – талановитим журналістом і поетом, першим головою обласного літоб’єднання. І хоча батькові довелося працювати з ним недовго – з лютого 1941 року до початку війни – запам’ятався йому отой молодий чоловік, трохи сутулуватий, з  густою, чорною покрученою шевелюрою на голові своєю принциповістю, умінням  швидко писати, вдивлятися в обличчя людей.

- Одного разу  на редакційній бідарці їхали ми у відрядження в Калинівку, - пригадував батько. – За містом виїхали на пагорбок, перед Первозванівкою. У травні це було. Ліворуч повільно протікав Інгул, праворуч розкинулися молоді насадження дерев. Петро замріяно й  каже: А правда ж,  хороше в степу! У Чехова дуже гарно про степ написано». Замовк на хвилину і додав : « Про любов написано багато. Кожен з нас по-своєму любив. Я ж люблю оце життя крилате в шумі вулиць, в  колосінні нив». Ось так народжувалися у нього вірші. Хіба думалося їм обом сплине ще зовсім замало часу і мирне  життя людей буде перерване пеклом війни, яка тривала 1418 днів і ночей?

Саме  Петро Лахман навчав його газетярської майстерності. Тому після отримання батьком звістки про його мученицьку смерть  -  керівника  підпільно-диверсійної групи, що  діяла на території обласного центру та села  Федорівка  Кіровоградського району,  дав собі слово: повернуся з фронту  -   працюватиму  в кіровоградській «районці»,  бо ж  Петро  хотів бачити батька справжнім газетярем.

-  22 червня 1941 року твоя мати,  яка 19 травня  закінчила мовно – літературний факультет  учительського інституту,  готувалася переїхати  в  Новогеоргіївський район  ( нині Світловодський  – авт.). на роботу в школу за розподілом,- розповідав батько. – Ми готувалися до одруження. Аж раптом приносять з військкомату червону повістку. Не знав, що почалася війна. Думав, що викликають на військові збори. Десь о дванадцятій годині дізналися про її початок,  а вже  наступного ранку був у підрозділі зв’язку. Закінчив курси радіотелеграфістів і був направлений до батальйону авіаційного базування, а коли у військовій  частині довідалися, що до війни служив  в Уссурійському краї кореспондентом  редакції дивізійної  газети «На защите Родины», то  отримав нову  посаду завідувача відділом газети

«В бой за Родину»  99-ої  Житомирської орденів Червоного Прапора і Суворова стрілецької дивізії

Своїм нелегким фронтовим життям  він завойовував право писати про героїв війни,  про все, побачене та пережите ними  та собою,  не виключаючи й того,  що літературознавці іменують ефектом авторської присутності. Він ніколи не писав про особисту участь у війні у фронтових газетах, небезпідставно вважав, що подібні речі суперечать  законам  професійної етики.         

Саме від нього, а не з підручника історії, я  дізнався про запеклі бої з фашистами в районі Перемишля,  які, мов хижий звір,  рвалися до  Сталінграда. Стрілецька дивізія, у якій він служив, вела тривалі бої  під Житомиром, Львовом, на території  Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини. Про тих, хто воював на фронті, наближаючи світлий День Перемоги, вів щоденний літопис вогненних років військовий кореспондент  Василь Саржевський. На все життя у моїй тоді ще дитячій пам’яті  залишилися рядки з його улюбленої пісні про фронтових газетярів: «Жив ты или помер, главное, чтоб в номер материал успел ты передать», які були для батька улюбленими, бо то була  їхня пісня, фронтових журналістів. 

Під час одного з боїв доля звела мого батька із земляком – уродженцем  Новгородки на Кіровоградщині  майором Дмитром Івановичем Семеновим  - командиром артилерійського дивізіону, який за виявлену мужність і героїзм  під час форсування Дунаю, південніше Будапешта  4 березня  1945 року став Героєм Радянського Союзу.

Про свою першу зустріч з відважним земляком мій батько розповів у нарисі, що увійшов до книги «Прославлені у віках», а про їхню міцну фронтову дружбу, яку продовжували до кінця життя,  нагадує  фотознімок, зроблений мною на одній з кіровоградських вулиць, де фронтовики стоять поруч, пліч -о- пліч, як і тоді, коли йшли  разом до вікопомної  Перемоги важкими фронтовими дорогами.

- Пригадую, як чекали важливого повідомлення, - розповідав  батько. – Друкування газети затримувалося. Всі були в напруженні, схвильовані. І як тільки по радіо передали повідомлення ТАРС про закінчення війни, відразу був набраний текст наказу Верховного  Головнокомандуючого. Почали друкувати газету « В бой за Родину», яку, ще не висушену від поліграфічної фарби,  розносили у військові підрозділи. Воїни торжествували, а вже вранці частини дивізії  на понтонних мостах почали переправлялися на землю Чехословаччини, де в місті Нетоліце  мала відбутися  зустріч з американцями…

На початку п’ятдесятих років мій батько ще декілька років працював у Берліні на посаді літературного працівника редакції газети 7-ої гвардійської танкової дивізії третьої механізованої армії, пізніш - випускаючим газети  групи радянських окупаційних військ у Німеччині « Советская армия». Саме там, у Берліні, познайомився із земляком  із  села Могутнє Кіровоградського району Феодосієм Максимовичем  Ґедзем , який проходив при редакції строкову військову службу. ( на фото ). Я завжди по - доброму заздрив  і радів цій щемливій чоловічій  дружбі, офіцера і сержанта. Вони і померли через невеликий проміжок у часі, спочатку батько - двадцять років тому, а незабаром  відійшов за межу його вірний товариш. Бо не  могли залишатися далеко один від одного на далекій відстані.

Додому батько повернувся у 1957 році в званні гвардії старшого лейтенанта. На грудях ясніли два ордени Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі.  З радістю зустрів колишнього  фронтовика колектив редакції райгазети«Шлях Ілліча» ( нинішня «Зоря»), який проводжав його на війну.

Як  пенсіонер Міністерства оборони СРСР, міг би відпочивати, проте продовжував працювати  на посадах відповідального секретаря та заступника  редактора газети. Він брав мене, тодішнього школяра, з собою на роботу, де  я навчився  розумітися  в шрифтах, і чи не єдиний з учнів міг відрізнити один газетний жанр від іншого. А ще вслухався в розмови газетярів, яких знав поіменно, надто любив друкарню з її неповторним запахом свіжої фарби аж до легкого запаморочення. А коли став перед самостійним вибором у житті прислухався до батькових слів: «Запам’ятай, сину, що журналіст не може працювати вчителем, а вчитель може стати другом газети. Пиши про людей,  життя, про те, що тебе хвилює.  Нехай твоїм  одкровенням переймається читач. І не чекай підказки від  газетярів : «Дайте мені тему», а шукай її серед людей, бо вона – поруч.

Як історичну реліквію зберігаю фронтові листи мого батька до матері – щедрої і лагідною на добро, завжди веселу і неповторно рідну. Вона навчала дітей рідній українській мові, працювала по війні директором Созонівської, а пізніш  вчителькою у Бережинській школі Кіровоградського району.

В одному з перших листів з фронту, датованого 13 травня 1941 року своїй майбутній дружині – моїй матері – він писав: « Я познайомився, Пашо,  з тобою у березні сорок першого року. Відчув у душі якусь особливу радість, бо побачив у тобі хорошого й вірного товариша. Це мене возрадувало, як і твоя поведінка, рухи, уміння дотримуватись даної обіцянки. Пашо, це я відчув з перших днів. В мені загорілась любов і навіть щось більше, ніж до армії. Думаю, що ти розумієш чому. Всім єством відчув, що якимись особливими почуттями прив’язаний до тебе. Я полюбив тебе так, як не любив нікого. Коли я тобі давав «п’ять» на Перше травня, воно було визвано ось чим: хотів тобі розповісти, що люблю тебе, але якось стало соромно.

«А що, думав, коли Паша проти наших зустрічей?  Мені від цього стало погано. Я злився, можливо щось говорив не те. Тисячу разів пробач. Ніколи не був і не буду поганої думки про тебе. Я це пишу, бо час не чекає, йде війна… Якщо ти мене поважаєш, ми повинні назавжди скріпити нашу дружбу і оформити це, заздалегідь подбати, щоб разом жити.

Я вирішив назавжди: Тільки з тобою. От і все, моя люба Пашо. Знай те, що коли ти проти, для мене відкриється новий шлях, але….

Міцно, міцно тисну твою руку. Гаряче цілую, якщо можна.  Привіт. Твій Васильок».

 Вже вкотре перечитую рядки з листа, датованого 17 квітня І944 року: « Дні завершальної перемоги над фашистами вже наближаються. Червона  Армія звільняє Крим від ворога. Радянські війська в ряді населених пунктів вже вийшли на державний кордон, ведуть  бої в Румунії. Зоря перемоги вже близько! А життя яке гарним стане!  Ще будуть радісні дні, коли  відгримлять останні артилерійські залпи на честь закінчення цієї величної битви,  і тоді зустрінуться друзі з друзями, юнаки з дівчатами. Для нас це вже буде зовсім інше життя. Краще. От  побачиш !».

І таких листів з фронту у вже моєму домашньому архів багато, бо їх дбайливо зберігала мати, з якою він одружився  у 1944 році після звільнення Кіровограда від фашистів. Вони прожили відведений  їм Богом вік  у дружбі та любові. Народили і дали виховання та освіту нам, двом синам.

Як заступник голови Кіровоградської обласної організації філателістів, батько був безпосереднім організатором  численних  виставок, про які  тільки спогади й залишилися.. На професійному рівні опікувався питаннями розвитку книговидавничої справи як старший редактор Дніпропетровського видавництва «Промінь» розвитком періодичної преси  на теренах області. Готував матеріали до обласної Книги  Пам’яті.  До кінця життя  сумлінно виконував громадські обов’язки секретаря обласної ради ветеранів –  газетярів..

Все , що є в мені хорошого я завдячую незабутнім батькам...

Анатолій Саржевський

       

 

Поділитися у соціальних мережах:

Прочитано 150 разів

У Вас немає прав на написання коментарів. Будь ласка, авторизуйтесь або пройдіть реєстрацію на сайті.

Проектування, монтаж, підключення та сервісне обслуговування СЕС у Кіровоградській області