Златопіль - Усі Новини Кіровоградщини



Останні новини

Читати усі новини

Отзывы, цены твердотопливных котлов

 
Экономное отопление для дома
Вівторок, 26 червня 2018 17:00

Життєві віхи Марії Воленко

Кажуть у народі: вік прожити – не поле перейти. А поля та розлемішені війною фронтові дороги Марії Василівни Воленко (Паровіної) -  родом з села Каніж Новомиргородського району на Кіровоградщині були різні – широкі, далекі  та близькі, насичені боями, атаками, маршами і смертями. Цьогоріч вона, полковник медичної служби у відставці, відзначала б 95 – річницю від дня свого народження, однак невблаганна смерть забрала мою співрозмовницю і великого життєлюба.

Пережите та побачене у житті назавжди залишилося у її спогадах про далеке дитинство, минулу молодість, чотирирічне перебування на фронті і поранення  у запеклих боях на Курській дузі, важкий відбудовний повоєнний період.

-Нас було п’ятеро у батьків. Однак найменша - Надійка дуже захворіла і померла, не доживши до двох років, - згадувала ще недавно Марія Василівна, гортаючи альбом, «заселений» світлинами з далекого і близького життя дружної родини Паровіних. Маму звали Катериною Василівною. Вона буда неписьменною, займалася хатньою роботою та нашим вихованням, а ось батько, Василь Павлович, був грамотною людиною, бо закінчив церковно-приходську школу. Трохи знав молдавську мову і мене навчав аби спілкувалася з переселенцями, яких разом з євреями було чимало у селі. Завжди піклувався про нас, а ми йому віддячували слухняністю. Батьки ростили хліб і буряки, копали картоплю, обробляли врожайну землю у кілька десятин. У пригоді була конячина, добренька корівка, яка нас, маленьких, годувала, а я зі старшою сестричкою Вірою косила для неї отаву. А ще ми дітьми рук ловили у річечці чорних вугрів – смакота неймовірна! За кілька літ батько посадив сад, щороку засівав город. Кожного разу, заходячи на батьківську садибу, відчувала себе щасливою. Між грушами і яблуками поставив він з десяток рамочних вуликів. І мед щоліта збирав пудами, який возив з села до міста аби грошей вторгувати та сім’ю взимку прогодувати. Мене він називав Манечкою. А потім селом поповзли тривожні чутки і частенько селяни пошепки запитували 1928 року один в одного: правда, що нас будуть розкуркулювати ? Аби не випробовувати долю батьки вночі запрягли конячку, завантажили на воза клунки, і вже вранці ми залишили село. Назавжди. Батько в місті працював складачем поїздів на залізниці, пізніш – на електростанції, проте про садівництво ніколи не забував. Гадаю, якби люди частіше поверталися до нього - менше зла було б на землі, чистіше і легше б жилося !

Минав час. Промайнули і залишилися позаду сім років навчання у кіровоградській міській  школі № 3 імені В.І Леніна. У восьмий клас Марія не пішла, бо треба було допомагати грішми родині, тому здобувала подальшу освіту у фельдшерсько – акушерській школі, де вчилася робити хірургічну обробку ран, фіксувати переломи та накладати гіпсові пов’язки тощо.

-Останній випускний іспит з історії ВКП (б) ми складали у неділю 22 червня 1941 року.Десь опівдні до класу зайшов вкрай стривожений заступник директора школи Наум Якович Разумовський і повідомив про початок війни. Всі перебували у шоковому стані: плакали, поривалися кудись бігти, кричати. А вже наступного дня нас направили на роботу до військового госпіталю для забезпечення прийому, сортування та відправлення у тил прибулих залізницею з фронту поранених бійців.

Увечері 3 серпня 1941 року, усього за два дні до того, як фашисти увірвалися в Кіровоград, медичний персонал був евакуйований до міста Артемівська Донецької області, де був розгорнутий госпіталь по наданню допомоги пораненим, а вже на початку грудня 18-річна дівчина взяла участь у контрнаступі радянських військ під Москвою у складі сформованого евакогоспіталю «ЕК 3014» першої.

Окрім виконання своїх основних обов’язків медичної сестри часто доводилося з передової лінії фронту витягувати поранених бійців на плащ-палатці, а то й спині, - згадувала Марія Василівна.

- Кожного прибулого треба було обмити, переодягти, нагодувати, вирішити питання евакуації до тилових госпіталів. Ніколи не думала, що я така сильна та витривала. Чергувала у госпіталі через добу. Наразі дивуюся: де ті фізичні й моральні сили бралися, аби окрім догляду за пораненими, ще й бути редактором «Бойового листка», виступати з концертами перед пораненими та хворими. Неодноразово добровільно здавала донорську кров, якої катастрофічно не вистачало. Харчування було дворазовим., без вечері. До раціону меню входили баланда з сочевицею, шматочок конячини, сухарик та ще ложка вівсянки. Оце таким був раціон на першому році війни. Після розгрому німців під Москвою поранені мали інший вигляд. Попри великі та душевні страждання, вони збуджено розповідали, як вибивали ворога з підмосковних міст та сіл. І тоді здавалося, що ці героїчні люди, які тижнями не полишали окопи, піднімалися в атаку під безжальним вогнем, закривали грудьми товаришів, навіть не підозрювали про свою відвагу та стійкість.

На все життя запам’яталися Марії Василівні криваві бої на Курській дузі, під Харковом, Вінницею, Львовом, на території Польщі, підступах до Берліну. До Кіровограда повернулася переможного сорок п’ятого року у званні молодшого лейтенанта медичної служби. Вийшла заміж. Народила двох синів: Володимира ( до слова, мого однокласника – авт.) та Юрія. Протягом багатьох років вона працювала медичною сестрою в лікувальних та дошкільних закладах обласного центру, охоронницею у Кіровоградській льотній академії, звідки її провели на заслужений відпочинок. Загальний трудовий стаж Марії Василівни склав 65 років 6 місяців та 10 днів. Мала ця героїчна й мужня  жінка онуків і правнуків, ордени Великої Вітчизняної війни :та «За мужність», а ще - 16 медалей.

Протягом багатьох років була активним членом первинної організації ветеранів України Кіровоградської льотної академії, проводила цілеспрямовану роботу по героїко-патріотичному вихованню студентської та учнівської молоді.

-Я завжди пам’ятаю Каніж - місце мого народження і вважаю, що нічого не вартий той, хто забуває землю, яка його породила, і хто нехтує тими людьми і місцями, де ти виріс, - зізналася в нашій останній розмові старенька. Тоді я повністю погодився з її думкою .

Анатолій Саржевський

Фото автора та з домашнього архіву М.В.Воленко

Поділитися у соціальних мережах:

Прочитано 77 разів

У Вас немає прав на написання коментарів. Будь ласка, авторизуйтесь або пройдіть реєстрацію на сайті.

Проектування, монтаж, підключення та сервісне обслуговування СЕС у Кіровоградській області