Златопіль - Усі Новини Кіровоградщини



Останні новини

Читати усі новини

Отзывы, цены твердотопливных котлов

 
Экономное отопление для дома
П'ятниця, 20 липня 2018 15:30

Бугогардівське козацтво Рекомендовані

Чорним шляхом
З давніх-давен Середнє Подніпров'я стало вузлом усіх доріг. Безмежні степові гони сприяли становленню вільного, непокірного характеру тих, хто тут проживав. Хай то будуть скити чи сармати, готи чи гунни. Але хто б не приходив сюди або відходив, все одно зоставався люд, який мав осіле життя і  землеробський уклад господарства. Древні хроністи згадували про якихось скитів-орачів та скитів-землеробів, пізніше про могутніх антів, потім – полян, уличів, тиверців. Залежно від обставин, землероби то виходили у безпечні місця, то поверталися у гомінкий, але такий багатий степ. Човниковий рух відбувався у напрямі південь-північ і схід-захід. Природним дороговказом у цьому русі був Дніпро і поперечний йому Чорний шлях, який витоптався ще в ті легендарні віки.
Чорний шлях біг вододілами і по нинішній Кропивниччині, оминаючи ріки. Лише зрідка пересікав їх, як, скажімо, біля Торговиці. Готи (германці) прийшли від Балтійського моря до Карпат і по Чорному шляху у Причорномор'я. Тут вони розбили тутешніх антів з їхнім князем Божем. А Божем його звали тому, що жив на річці Бог (Буг), тобто в наших краях. І руські галицькі князі прямували прямували на Хортицю теж Чорним шляхом і потім на печально знамениту Калку в 1225 році. «А галичани і волинці, кожен зі своїми князями... прийшли кіньми...» – повідмляє літопис Руський. В тому часі слід шукати і заснування Торговиці на Чорному шляху при переправі через Синюху. Протоптаними путями вів полки Великий князь литовський Ольгерд з Волині до Синіх Вод, щоб розбити монголів в їхніх уділах в 1362 році. Битва, яка відбулася, поклала край ординському пануванню, а Куликовська, повністю зкалькована із Синьоводської, така ж за масштабами, але пізніша в часі, не вирішила поставлених проблем. Ще сто років по тому Москва платила данину Орді. Отже, на Кропивниччині відбулось одне з найбільших бойовищ середньовіччя. А трохи східніше розгорілась так звана битва на Білобережжі. 
Та не тільки війська ходили Чорним шляхом, а й безліч торгового і простого люду у пошуках кращого життя і волі. Якнайкраще зрозумів прагнення українського населення в освоєнні степу наступник Ольгерда Вітовт. Він відбув кілька походів, поставив порубіжні замки, як, наприклад, на тому ж Білобережжі (район сучасного Світловодська) і на Гебердієвому розі (сучасне село Деріївка Онуфріївського району), посадив намісників. Пізніше, коли руки властей уже не доходили до далеких окраїн, почалась народна колонізація степу. Багато хто виходив на промисли, не тільки мисливські чи рибальські, а й розбійні.
«Геть далеко на схід і південь, у саме сусідство татарських кочовищ, тягнулись ті невичерпно багаті безкраї «уходи», де промишляли всякі «уходники», не знаючи над собою нічиєї влади, не маючи нікого над собою, крім гарячого полудневого неба, а навколо себе -  степу...». Так поетично оповідав про початки козаччини Михайло Грушевський.
Перші уходники досить швидко зрозуміли, що промисел вигідніше чинити гуртом. Збиті таким чином гурти осягнули необхідність баз для житла, схову добутого і т.п. Тоді й з'явились спочатку тимчасові поселення – бордюги, а потім і постійні зимівники і хутори. Особливо уходники вподобали острови на Бузі та на Дніпрі за порогами. Пізніше вони придбали ймення «козаки запорозькі», а для захисту споруджували у стратегічних місцях укріплені «січі». Був такий острів Щучий і на Інгулі між теперішніми Лелеківкою і Ковалівкою. Тут уходники перегороджували обидві гілки річки «гардами» і, знай, тільки рибу вибирати тоннами. Обробляли її, солили і везли на продаж в обжитих краях. 
Організаційно козацтво теж видозмінюється. Раніше вони обов'язково повертались у свої домівки на теренах власне України (Преслав Лянцкоронський, Остап Дашкович, Претвич). Пізніші козаки часом не повертаються до своїх країв, а йдуть у будь-яке місто або й зовсім залишаються на січі. (Дмитро Байда-Вишневецький, Богдан Ружинський).
Прості козаки осідали неподалік від січей і зимували там у землянках, бордюгах, зимівниках, хуторах. Багато хто, побудувавшись, заводив сім'ю. То тут, то там піднімались дими над оселями. Заводились господарства, переважно натуральні. А десь через кількадесят років землі кількох теперішніх областей, включаючи нашу, обсілись селами. Таким чином колись незайняті терени обживалися і Дніпро з Чорним шляхом грали провідну роль у спрямуванні товарних потоків із рибою, сіллю, збіжжям. Чорний шлях сформувався в становий хребет Правобережжя, захоплюючи все нові й нові території в свою орбіту, особливо коли з'явились відгалуження від нього, як, наприклад, Кучманський шлях. 
На Кучмані 
Трохи про Кучманську гілку Чорного шляху. Вона знала майже всіх видатних людей пізнього середньовіччя України, бо на ній діяли в молдавських акціях і Дмитро Вишневецький, і Яків Шах, і Наливайко, і Тиміш Хмельницький. Дмитро Яворницький називає Кучманню верхів’я Інгулу та Інгульця. Досить згадати скіфський ритуальний котел десь на просторах між Великою Виссю та Інгулом. Це, так би мовити, легендарна історія. Дуже мало знаємо про печенігів, половців у наших краях. А вони здавна проживали тут. Перебування Северина Наливайка на Кучмані, деталі зносин із запорожцями, хоч і ближчі до нас у часі, теж не висвітлені належним чином. Події Хмельниччини вимагають нового підходу. Періоди Нової Сербії і Гайдамаччини також необхідно переосмислити, щоб відійти від прикрашування, що супроводжує їх аж до сьогоднішнього дня.
Тут, де в Інгул впадають Аджамка, Сугоклея, Грузька і ще з півтора десятка дрібніших річок, відбулося безліч історичних подій за розквіту козаччини. Унікальна місцина, багата на прісні води і пасовища, здавна облюбовувалась як для кочових стійбищ, так і козацьких таборів. Згадаємо хоча б лист отамана Самійла Кішки, писаний з Білобережжя «шість миль нижче Черкас». У ньому є посилання, що з Канева до Кам'янця 50 миль. Отже, з циркулем у руках визначаємо, що Білобережжя знаходиться саме біля Світловодська. 
Звитяжний Іван Сірко полюбляв ставати табором при розгалуженні Чорного шляху в Кучманський. Неподалік знаходилась Торговиця, де тривалий час Іван Дмитрович мав свою ставку. В Чорному лісі він тримав пасіку. Дмитро Яворницький згадував Кучмань у своїх розвідках про Сірка.
Взагалі з іменем цього маршала від бога, а не ласки якогось можновладця, Кучмань зв'язана настільки тісно, що навіть здається іноді його батьківщиною.
Інтереси іншого визначного діяча Руїни Петра Дорошенка сягали описуваних місць. Адже створення ним Торговицького полку опиралось на тутешню людність. Через Кучмань Дорошенко відправив до Криму свого посланця Івана Мазепу. В околицях теперішнього Кропивницького той був затриманий запорожцями. Очевидно, саме тоді започаткувались Лелеківка і Кущівка на Інгулі, про яких ще не знали дорошенківці. Це та сама Кущівка, вихідці якої склали на Січі Кущівський курінь. Відбулась подія 1674 р. Через кілька десятиліть той же Мазепа, тікаючи після Полтави, знову перейшов Інгул в с.Піски (теперішній куток Лелеківки у Кіровограді). Між двома подіями пролягла вся блискуча кар'єра гетьмана.
Бузкий Гард
За «Історією» Семена Мишецького, запорозька людність поділялась на тридцять вісім куренів. Курені створювались за земляцьким принципом і називались за тією місцевістю, звідки походила основна маса їх козацтва. Виявляється, Кущівський (Кущівка в Кропивницькому), Кисляківський (Захарівка під Новоукраїнкою), Кальниболоцький, Крилівський курені мають безпосереднє відношення до теперішньої області. Землі Запорозьких вольностей на початку козацького руху не ділилися, а вважалися власністю всього Коша. А пізніше, коли значно збільшилось населення краю, було введено територіальний поділ. Це приписується 1734 року. Паланкове межування провелось як дія проти все зростаючої експансійної загрози від Російської імперії. Запорозька верхівка робила кроки для утворення своєї козацької держави як на дипломатичному прузі, так і на господарському, прекрасно розуміючи, що на військовому рівні протистояти немає ні сил, ні ресурсів. Крім того, Росія тоді досягла найвищої своєї могутності. Запорожжя і Гетьманщина повільно, але невпинно підпадали під монаршу руку. Отже, слід сприймати утворення восьми паланок, в тому числі і Буго-Гардівської, саме в ракурсі закладення підвалин державності. Кожна паланка керувалась виборним полковником і старшиною, які зосередили на місцях адміністративну, військову і судову владу. Виходячи з виборності, твердимо, що державність на Запорожжі творилась представницько-республіканським способом.
Буго-Гардівська паланка займала центральну частину Кропивниччини від Синюхи і Бугу – до Інгульця. На півночі вона межувала по Великій Висі і Тясмину з Київщиною, що підпорядковувалась тоді Польщі. Росія постійно урізала козацькі володіння. Найпоказовішими є процеси творення переселенських колоніальних структур, таких, як Нова Сербія і Новослобідський козачий полк. Кращі землі Буго-Гардівської паланки надавались чужакам після зігнання корінних жителів. Навіть назви сіл часто-густо мінялись на нові. Прикладом буде перейменування Ольховатки на Панчеве, Нестерівки – Варшацом, Степівки – Шолмошем, Андрусівки – Чонградом, Плахтіївки – Зимунем. Про це йдеться в «Трудах херсонского губернского статистичного комитета». Як бачимо, вже тоді проводилось масштабне відчуження українського народу від своєї історії, звичаїв, мови. Адміністративним центром Буго-Гардівської паланки став Гард у місці впадіння Синюхи у Буг. Це не було місто у звичному розумінні слова. Воно не мало обивателів, а знаходились тут лише паланкова адміністрація, військова залога, митниця та наймані робітники риболовецьких і рибообробних артілей. На Бузі утворився осередок з капіталістичними виробничими відносинами чи не найраніше в Україні, ще задовго до виникнення самого Гарду. Карта Гарду є в «Материалах для географии и статистики России, собранных офицерами Генштаба. Херсонская губерния».
Зручне острівне положення давало змогу перегороджувати ріку і, вважай, голими руками вибирати рибу, що аж кишіла у воді.
Незважаючи на «дике поле», паланка досить густо заселилась людом. Уявлення про населені пункти в краї дає приведена у «Вечірній газеті» №35 (від 27.08.04) карта. Відмічені села виникли в першій половині ХVІІІ сторіччя при осідку запорозьких козаків, задовго до експансії Росії у ці степи. Яворницький вказував на поселення Соколи (на Мертвоводі), Вербове (Вербівка Новоукраїнського району), Громоклею (Веселівка Бобринецького), Вовкове (Вовча Балка Вільшанського), Тарасівка і Біленьке (Войнівка Олександрійського). Інші пункти взяті з «Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область». 
Ось такі нотатки про три періоди становлення козацького краю як державного утворення. Скільки б нез'ясованого не відкривалось, ясно одне: не можна відлучати історію від джерел, умисно починаючи чи закінчуючи її з кон'юнктурних міркувань. Досі безапеляційно твердилось, що розквіт краю почався тільки з приходом вельможних Ромодановського, Голіцина, Мініха, Потьомкіна. Ніби до них не існувало Хаджибея, Очакова, Білгорода, Гарда, Крилова, Торговиці. Ніби не було малої Сіркової Січі на бузькому острові Андріївському, а велика Січ – це, в їхніх очах, тільки кубло розбійників. Ніби татари не володіли Кримом більше трьох сторіч до вказаних «культуртрегерів-цивілізаторів». Адже ті полководці, як не метикуй, втілювали політику завойовника, а не благодійника. 
Леонід БАГАЦЬКИЙ 
 
 

Поділитися у соціальних мережах:

Прочитано 223 разів

У Вас немає прав на написання коментарів. Будь ласка, авторизуйтесь або пройдіть реєстрацію на сайті.

Проектування, монтаж, підключення та сервісне обслуговування СЕС у Кіровоградській області