13 грудня 2018, четвер

На моє запитання почув приглушену відповідь: “Роман – це мій син” (ФОТО)

 Спроба колективного портрету нашого земляка, командира малого бронекатера «Бердянськ» старшого лейтенанта Романа Мокряка

Близько двадцяти років тому відбулося моє знайомство з Наталією Миколаївною Мокряк – колишнім директором Крупської загальноосвітньої школи І ІІІ ступенів (зараз комунальний заклад «Карлівське НВО» Соколівської сільської ради – авт.).

Наталія Миколаївна запам’яталася мені своєю вдумливістю, гострим розумом, принциповістю, коректним і поважливим ставленням до колег, учнів, батьків, бажанні вивести очолюваний нею заклад освіти до числа  кращих у районі. А ще –- своєю закоханістю в літературне та історичне краєзнавство, в людей села. Із гордістю розповідала про досягнення колег та школярів, співпрацю з батьківською громадськістю, керівниками місцевих господарств. Пізніше дізнався ще одне. Починаючи з 2014 року вона стала волонтером у громадському об’єднанні «Кулінарна сотня Кіровоградщина», очолюваного волонтером – координатором Наталі Міщенко. Не злічити  зібраних подарунків, листів школярів, надісланих захисникам рідної землі від російського агресора на сході нашої держави з проханням повернутися живими і неушкодженими додому. Пригадую, ранком 25 листопада зателефонував моїй давній колезі до Карлівки з проханням розповісти про дитячі роки її сина Антона, якого пам’ятаю ще школярем під час відвідин школи, про якого писав матеріал для друку як спортсмена, відомого на Кіровоградщині своїми перемогами в стрибках у висоту. А вже через кілька годин дізнався із засобів масової інформації про захоплення росіянами в акваторії Чорного моря 24 українських моряків, які входили до складу екіпажів трьох кораблів Військово-Морських сил і мирно проходили нашою територією.

Серед прізвищ бранців Кремля натрапив на знайоме прізвище старшого лейтенанта Мокряка Романа – командира малого бронекатера «Бердянськ». Відразу ж зателефонував Наталії Миколаївні, сподіваючись почути  що це не правда. Однак , на жаль, помилився.

 – Роман – це мій син», – почув стишений і тремтячий голос. – Не вкладається в голові думка про те, як можна було відкрито застосовувати російські збройні сили й розстрілювати українських військових на наших кораблях?» 

 А вже 4 грудня на площі  біля мерії у Кропивницькому було піднято прапор  ВМС України. У своєму виступі вона, мати полоненого моряка, подякувала за підтримку всім небайдужим до долі військовополонених моряків, закликала молитися за них і підтримувати патріотів рідної української держави.  

  Своєю чергою, на підтримку родини Мокряків автор цих рядків вирішив розповісти про дитячі та шкільні роки найстаршого з трьох її синів – Романа, на повернення якого та інших наших військових ми чекаємо  і молимося.

    «Ми всі чекаємо віримо в повернення Романа додому» 

Інна Володимирівна Істоміна – директор комунального закладу «Карлівське НВО « Соколівської ОТГ.

– Моє знайомство з Романом Мокряком відбулося  14 квітня 2003 року під час його навчання в одинадцятому класі тодішньої школи села Крупське. Саме того дня мене, студентку – четвертокурсницю фізико-математичного факультету Кіровоградського педагогічного університету імені Володимира Винниченка  було  тимчасово призначено до кінця навчального року на вакантну  посаду вчителя фізики цього закладу освіти, у якому я так і залишилася працювати до цього часу. Ще  й наказали завідувати предметним  кабінетом, який потрібно було упорядкувати необхідним приладдям для  належного функціонування та забезпечення освітнім процесом. Тож на великій шкільній перерві почала робити своєрідну ревізію наявного стендового та іншого матеріалу. Почала з тематичного стенду, який треба було почепити на стінку кабінету, але ж під рукою  не мала ні  цвяхів, ні молотка. Аж тут до класу зайшов незнайомий учень. Привітався. Побачивши мою безпорадність, він, посміхнувшись вийшов з кабінету. Через кілька хвилин  повернувся з  інструментами,  вправно  і швидко почепив стенд на визначене мною місце на стіні. Лише наступного тижня  я дізналася, що мій добровільний помічник –  найстарший  син директора школи Наталії Миколаївни і звати його Роман Мокряк.  Вже давно закінчив він школу, але за будь – якої  нагоди, перебуваючи у рідній домівці  у короткочасній військовій   відпустці, зустрічався з школярами та вчителями школи з розповідями про службу та своїх нових друзів. А зараз весь наш колектив молиться про його звільнення з російського полону, до якого  потрапив  25 листопада разом з командою військового судна «Бердянськ», яким  командує.

Сокуренко Оксана Олександрівна  –вчитель історії України:

   – Рому я пам’ятаю  з того часу, коли він був ще маленьким хлопчиком , бо мої та його батьки  жили по сусідству. Тому практично ми щодня  спілкувалися не лише на вулиці при зустрічі, а й через паркан. Скажу більше. Він  зростав слухняною дитиною, випромінюючи з очей якусь особливу лагідність і щиросердість. З дитинства допомагав по господарству разом із молодшими рідними братами Богданом та Антоном своїй  мамі,  бо їхній батько служив на морському флоті  в Мурманську.  Ще одне. Родина Мокряків завжди вважалася в селі взірцем людської гідності,честі, працелюбства. Такою й зараз залишається.  Щодо навчання в школі. Рома виявляв у дитинстві   неабиякі артистичні здібності, тому я, працюючи  на той час на посаді педагога-організатора,  залучала його до участі в масових культурницьких заходах, прищеплюючи любов до світу прекрасного.  Це було неважко робити. До того ж Роман має веселу й невгамовну вдачу. Йому подобаються дотепні жарти та й сам не цурався влучного слова. А ще він – великий оптиміст. Завжди ладний підтримати людину, допомогти.  Пригадую, якось напередодні  підготовки до зустрічі Нового року Роман зголосився взяти участь для «приколу» у  театралізованій виставі, де грав роль  чарівної  Снігурки. Задля  настрою та сміху погодилися. А ось роль Діда – дісталася дівчинці-школярочці. Вже стільки часу минуло, а  й зараз скажу, що ніхто не міг упізнати у  загримованому до непізнаваності  «зашифрованого» Романа.  Від того дуже радів  того святкового передноворічного вечора  наш  творець веселого настрою.

Ситник Любов Михайлівна  –  вчитель математики:

Почну розповідь про Рому з вивчення ним  предмета, який не тільки бачив, а й розумів, вдивлявся в його суть. Скажу більше. Він належить до тих людей, у яких думки випереджають інколи розум. Вчився нормально. Математичні  задачі намагався розв’язувати на відміну від інших учнів нетрадиційними способами, аргументуючи хід своїх думок та здогадок. Від Романа  їм передавалася  якась животворна енергія, якою він заряджав  кожного однокласника чи однокласницю.  У восьмому класі  виборов титул «Містер школи».  Любив і поважав кожного, хто був поруч нього самого. Ніколи не боявся говорити правду, якою б вона не здавалася небезпечною чи незручною для когось. А ще він зростав на інших очах чесною, справедливою й відвертою й щирою у почуттях дитиною За ці якості його поважали і вчителі, і учні. Займався спортом. Гарно ставився до дівчат. Завжди міг подати руку, ставав на їхній захист, якщо у цьому виникала необхідність, не чекаючи на прохання про надання допомоги з його боку. Всі троє синів Наталії Миколаївни  та Миколи Леонідовича мають чоловічий стержень, який вони заклали в душі найрідніших їм людей. Це – найголовніше.

Нетребенко Олексій Олександрович – вчитель фізичного виховання:

До десятого класу Романа Мокряка навчав бути сильним, витривалим та мужнім мій батько, завдячуючи якому я обрав  педагогічну професію, присвятивши улюбленій справ життя. Про нього скажу  пізніш. Я  горджуся ,що й моя скромна праця  залишає в душах випускників школи теплі спогади про їхню підготовку та участь в змаганнях з різних видів спорту  на районному та обласному рівнях.  Звісно, до вагомих і заслужених нагород та результатів їх вже  «доводять» інші  визнані  тренери з Кропивницького  в обладнаних всім необхідним устаткуванням  спортивних школах обласного центру для  забезпечення тренувального процесу.  Та все  одно вони   пам’ятають, що ази своєї  спортивної майстерності  здобували на шкільному стадіоні та у спортивному залі під керівництвом вчителя. Як не згадати  першорозрядницю з легкої атлетики Марину Сухотенко, Максима Чорного, який полюбляв  бігати  на  короткі спринтерські дистанції до 400 метрів включно? Після зустрічі з відомим тренером Кіровоградщини з легкої атлетики  В’ячеславом Нещіменком порадив колишньому однокурсникові  ближче придивитися до мого здібного учня.  Той погодився і взяв його до себе в секцію. Зараз Максим – майстер спорту  Україии з легкої атлетики, випускник факультету фізичного виховання педуніверситету,  охороняє громадський правопорядок.  Інший мій учень, у якого я був класним керівником – Антон Мокряк, молодший брат Романа, якому та ще 23 українцям, захоплених 25 листопада росіянами в  міжнародних водах Чорного моря  за межами державного кордону України на море, яким  інкриміновано нібито його  порушення.  Наразі Антон активно тренується під керівництвом досвідченого Геннадія Здітовецького і навчається на третьому курсі факультету фізичного виховання  педагогічного університету в Кропивницькому. Під час цьогорічного міжнародного турніру  зі стрибків у висоту за участю сімдесяти спортсменів  у місті Володимир –  Волинський,  він  подолав  планку на висоті 215 см і й виконав норматив майстра спорту України.   Звісно, Роман поступався Антону в спортивних досягненнях, має менші ніж у молодшого брата природні задатки, але він завжди подобався мені  цілеспрямованістю, працелюбством, якому можна було по-доброму позаздрити, я б сказав точніше – своєю настирністю . Таким  був і їхній середній брат  Богдан, який після  навчання в школі здобув вищу технічну освіту, а зараз працює головним інженером у місцевому господарстві ФГ Зелінського.  І Романа, і Богдана, і Антона можна сміливо назвати справжнім взірцем для наслідування, бо таким дружними й люблячими їх  виховали батьки, які заклали у своїх дітях  кращі риси.

Синеєок Оксана Леонідівна  –  вчитель зарубіжної літератури

 – Романа Мокряка  я знаю добре, бо п’ять років поспіль була його класним керівником, тому ми спілкувалися майже щодня. Клас був дружний.  У ньому вчилася й моя старша дочка Люда , яка після здобуття вищої юридичної освіти живе й працює на таможні у Кропивницькому.  Згадує своїх дружних однокласників і Рому зокрема. Дуже переживає за його життя і чекає його повернення в Україну. Згадую що всі учні класу брали активну участь в справах школи. Роман  по праву вважався визнаним лідером, але  я ніколи не бачила його зверхності чи зневажливого ставлення до будь-кого з товаришів по навчанню.  Дуже любив читати художню літературу в оригіналі і практично не користувався шкільною хрестоматією із зарубіжної літератури.  Залюбки читав твори зарубіжних авторів із моєї домашньої бібліотеки. Залюбки допомагав батькам по господарству. Про це я знаю, бо  живемо по сусідству. Нерідко був у мене в гостях з меншим братиком  Антоном. А ще він має, як кажуть,  «золоті руки», бо за що не брався – завжди справу доводив до результату. Одним словом , він – світла людина й надійна. Учні знали одне: ніколи не підставить, не підведе. До слова, вчора, 6 грудня, в школі проводилися  спортивно-військові змагання між  юнаками 10 -11 класів, перед початком яких згадали про військовослужбовців Збройних Сил України, які захищають нашу державу від російського агресора. Найперше, згадали колишнього випускника школи Романа Мокряка, на звільнення якого ми всі чекаємо з нетерпінням. Молимося разом із його батьками та жителями Карлівки.  До складу журі запросили разом ще з двома батьками учнів  і батька Романа, колишнього моряка, який недавно повернувся додому із зони бойових дій на сході України.  А ще напишіть, що ми маємо за своїх стояти до кінця і бути єдиними, бо над звільненням українських моряків працює все світове  співтовариство, а не лиш е Україна.

Роман перший зліва у верхньому ряду

Роман четвертий зліва у другому ряду

Вже закінчуючи розповідь про Романа Мокряка, щойно дізнався про надання його батьком інформації про те, що син отримуватиме допомогу від  адвоката  росіянина Іллі Новикова – екс – адвоката  Савченко, якого у Кремлі вважають ворогом. 

 Отже, є надія на те, що він виконає своє завдання чесно і сумлінно, і нашого земляка ми зустрічатимемо в Україні живим і здоровим. Дай, Боже! СЛАВА УКРАЇНІ!    

                                                                        Анатолій Саржевський

На моє запитання почув приглушену відповідь: “Роман – це мій син” (ФОТО)
Оцінити цей запис

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований