Златопіль - Усі Новини Кіровоградщини



Останні новини

Читати усі новини
Экономное отопление для дома
Понеділок, 17 липня 2017 18:48

Історія Кіровоградщини: як Фета відвела доля від Марко Вовчок

Афанасій Фет, згадуючи свою військову службу в Єлисаветграді (нині - Кропивницький, Кіровоградська область) наприкінці 40-х років ХІХ століття, описав у спогадах «Ранние годы моей жизни» людей і життя глибокої провінції. Тут у нього відбулося кілька романів з місцевими і заїжджими жінками та дівчатами. 
Засушені незабудки від мадам Бржеської, Сливицької, Гайлі, Дородної, Буйницької, Красовської та від мадмуазелей Лазич, Золотницької, Мельцер й багатьох інших він довго зберігав між сторінками свого першого поетичного збірника. 
Не обминав увагою і малоліток, котрі витанцьовували на балах з дорослими офіцерами. Ось, наприклад, уривок спогадів Фета, який трохи відкриває завісу минулого, коли в Єлисаветграді Микола І в 1847 році проводив огляд військ і гастролював Ференц Ліст: 
«Нельзя не упомянуть любезного семейства вдовы Марченко с двумя дочерьми и мальчиком сыном, у которых не раз мне приходилось танцевать на семейных вечерах. Старшая носила волосы бантом на макушке, что придавало ей какой-то вызывающий вид, так что общая наша приятельница Бржесская дала девушке прозвание: пленительный одуд (удод). Беседы этой девушки были необыкновенно живы и интересны; тем не менее, танцуя с нею, я не предвидел в ней будущего знаменитого Марко Вовчка. Вторая сестра, совершенно светлая блондинка, отличалась задумчивой тишиной и составила, как я впоследствии узнал, богатую партию. ...К новому году семейство Марченков оставило Елизаветград и переселилось в Одессу». 
Слід нагадати, що Марії Вілінській, баришні із збіднілої дворянської сім’ї на Орловщині, тоді ледь виповнилося 14 років. Мати її ніби походила з роду Радзивілів, а батько-офіцер мав білоруське коріння. Куди він подівся – невідомо і в 1843 році мати вийшла заміж вдруге. Вітчим, не то Марченко, не то Дмитрієв виявився «розгнузданим, грубим і відчайдушним гулякою-картярем» (спогад брата Дмитра), що нерідко бігав за дитиною із сокирою. На щастя, невдовзі помер, чи мати з ним розвелася. 
14-річна Маня була гарненькою, фізично зрілою, тож не дивно, що двадцятисемирічний «парубок» Фет за нею упадав – кавалерів їй не бракувало. Через пару літ вона обрала Панаса Марковича, поміщицького сина з Полтавщини. Згодом Марія зізнавалася Герцену, що вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності».
І тут почалося! У них народився син Богдан і «Народні оповідання». Про літературне потомство тандему сучасники виказували різні думки. Початок сумнівам щодо авторства поклав Пантелеймон Куліш, котрий заради молодого обдарування навіть покинув свою законну Ганну Барвінок, а потім розчарувався, заставши пасію у більш, ніж дружньому контакті з Іваном Тургенєвим, котрий заманив її в 1859 році у Європу, переконуючи: 
«Заспокойтеся: Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться, Костомаров… можливо, кинеться у воду, але що ж робити?». 
Сама ж дружина Куліша, хоч і постраждала найбільше, жаліла молодицю: 
«…трудно було узнати її розум... вона наче злякана, мовчуща!.. Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!... Бідна!.. Може, її горе ще за дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, й вона од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!..».
А от Олена Пчілка врубала прямо в лоб: 
«Бо справді, яке-то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями й почала писати по-українськи, та ще як – краще всіх українських повістярів». 
Сумнівався і Франко: 
«Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме пiд впливом чару й розкiшностi його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсiм навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганiчна мiшанина людової великоруської з мовою канцелярiї та школи, густо пiдсипана українiзмами, українськими поговiрками та пiснями. Так i чуєш, читаючи тi оповiдання, що вони неначе переклади з якоїсь iншої мови, рiдної i натуральної мови авторки. Тут у неї i горренднi партиципiальнi конструкцiї, яких нiколи не побачите в її українських писаннях, i безбарвнi та шаблоновi розмови панiв, а навiть розмови властивих її героїнь, крiпачок, не мають того блиску i колоритностi, що в українських оповiданнях». 
Літератори помітили, що після розриву з Панасом Марковичем письменниця ні слова не сказала по-українськи. 
Після тривалого проживання за кордоном Марія повертається в Росію. Володіючи кількома мовами, надумала зайнятися перекладами новинок західної літератури. «Виробництво» поставила на бізнесову основу – найняла молодих дівчат з провінції у якості «літературних негрів», як це робив Дюма-батько, пишучи романи, і робота закипіла. Найманки перекладали, роботодавиця, підписавши своїм іменем їхні труди,одержувала гроші. Дівчатам перепадали дещиця з панського столу і вони були тим задоволені. І все шито-крито б, якби пані Марія не почала урізати й ті крихти. Тоді така собі Катерина Керстен, якій Вовчок не доплатила, жорстоко помстилася. Використала, ніби свої, переклади казок Андерсена, видані кілька років тому Марією Трубниковою та Надією Стасовою. Вовчок, не читаючи рукописи, відразу підписала їх своїм прізвищем і віддала в друк. Щойно зроблений під Марка Вовчка місячник «Переводы лучших иностранных писателей» вийшов у світ, Керстен надіслала його примірники Трубніковій та Стасовій. Брат однієї з перекладачок, критик і публіцист Володимир Стасов, опублікував у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» статтю «Щось дуже негарне». Розгорівся скандал. Скликано третейський суд з 19 літераторів, який визнав Марію Олександрівну винною у плагіаті. Репутація була зіпсована. Осоромлена письменниця переїхала жити в глушину – в маєток знайомих у Тверській губернії.
Пані й до цього мала славу «злого генія» і «фатальної спокусниці». Це тому, що два її любимих чоловіки загинули в неї на очах, а третій закоханий вчинив самогубство. Юрист Олександр Пассек (з яким вона прожила 6 років під Парижем), помер від сухот. Інший – троюрідний брат, літературний критик, публіцист і коханець Дмитро Писарєв, потонув на Балтійському морі під час спільної прогулянки на вітрильнику. Через нещасне кохання до письменниці застрелився чи отруївся польський хімік Владислав Олевінський. Звабниця Марковичиха мала романи ще й з М. Добролюбовим, Д. Менделєєвим, О. Бородіним. Серед її добрих знайомих числились Лев Толстой, лікар Сергій Боткін, із сестрою котрого Марією одружився Фет. Щось підказує, що й Фет зустрічався з давньою знайомою не лише в редакціях «Современника» та «Отечественных записок». І не тільки в Росії.
Завдяки протекції Тургенєва письменниця знайомиться з мистецьким бомондом Парижа. Французькі письменники Жуль Верн, Густав Флобер, Проспер Меріме приймають Марка Вовчка у своє коло. Її за спосіб життя і зневагу до умовностей порівнюють зі знаменитою Жорж Санд.
Жінки ж пліткували, ревнували, заздрили, осуджували й ненавиділи. 
Наприклад, Катерина Юнге (у дівоцтві – Толстая) нотує: 
«…усі чоловіки поз’їжджали через неї з глузду: Тургенєв валяється у неї біля ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його ледве не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився так, що кинув свою роботу, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, зовсім не зважаючи на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…». 
Не хочеться перейматися жіночими прикрощами з цього приводу, але якось подумалося: а що, якби Фет і його юна танцюристка-напарниця Марченкова в 1847 році зачепилися одне за одного в Єлисаветграді? Як тоді пішов би літературний процес у фатального чоловіка і фатальної жінки? Які любовні трикутники і письменницькі колізії виникли б при такому розкладі? І, зрештою, чи не став би відомий лірик Фет писати прекрасні українські тексти для романсів на зразок «Стоїть гора високая», чи «Ніч яка місячна», «Там, де Ятрань», або «Дивлюсь я на небо» і сотень інших? Але, слава Богу, обійшлися і без Фета! 
Крім того, чи не наклала Марко Вовчок власну біографію на сторінки роману «В глуши» з її російського циклу, маючи на увазі попередні питання? Сама ж вона, підсвідомо маючи на увазі і себе, проговорилася: 
«Есть теперь немало писателей и переводчиков, которые невообразимо коверкают чудесный украинский язык и не задумываясь, сами, сочиняют слова: выходит такое безобразие, что сердце болит». 
І це характеристмка не тільки того часу…
Леонід БАГАЦЬКИЙ 
Ілюстрації - doklad-na-temu.ru, library.kr.ua, livejournal.com, 5.ua, svitppt.com.ua

Поділитися у соціальних мережах:

Прочитано 1961 разів

У Вас немає прав на написання коментарів. Будь ласка, авторизуйтесь або пройдіть реєстрацію на сайті.